– А де ж іще? – мовив він. – Як у нього справи?

– Ой, та все гаразд, – відповіла Лора. – У нього все гаразд. У нас усіх усе гаразд.

Джейк зацікавлено оглянув подвір’я.

– Непогано тримаєтеся. Гарний сарай. Новий?

– Років зо п’ять. Так, йому десь п’ять років. – Запало мовчання. – Напевно… напевно, ти голодний, – вела далі Лора. – Ти здалеку приїхав? Хочеш чогось перекусити? До вечері ще досить далеко. Ти залишишся на вечерю, правда? Але тим часом… – вона змовкла. Вона здавалася знервованою, подумав Ієн. Вона говорила з Джейком ввічливо, як говорять з незнайомцем або з людиною, з якою незручно розмовляти.

Джейк знову до неї всміхався.

– Я зупинився в місті, глянув що і як. З’їв шматок пирога в «Гарперзі». Але, звісно, я залишуся на вечерю. Власне, я сподівався погостювати у вас день-два.

– Ох! Певна річ, – поспішила відповісти Лора. – Певна річ, залишайся на скільки хочеш… – вона опустила погляд на Джулі, – серденько, це твій дядько Джейк. Привітайся.

– Привіт, – прошепотіла Джулі.

– Привіт, – у відповідь прошепотів Джейк. – Ти дуже схожа на маму, ти про це знаєш? – Джулі похитала головою. – Тобі дуже пощастило, – додав Джейк і моргнув їй. Джулі зніяковіло всміхнулася, і Джейк знову перевів очі на Лору. – Напевно, я занесу валізи й піду знайду Арта.

– Ой, не йди в поле, – випалила Лора. – Там дуже мокро. Зіпсуєш черевики. Ієн сходить покличе його, правда, Ієне?

– Звісно, – відповів Ієн. Тепер він помітив, що Джейк кульгає. Поліомієліт? Нещасливий випадок? Його батько точно знає, чому саме.

– Підемо разом, – весело мовив Джейк. – Нічого туфлям не зробиться. Я хочу здивувати Арта. – Він відчинив багажника й підняв дві валізи. Ієн ступив уперед і взяв їх, почуваючись, мов лакей. Джейк усміхнувся до нього. – Тільки якщо ти наполягаєш, – сказав він. – Візьмеш з Арта додаткову плату. «За додаткові послуги».

Ієн заніс валізи на кухню й поставив їх біля сходів. Крізь вікно він бачив Лору й Джейка, які й далі розмовляли. Або ж, може, Лора просто слухала. Тепер вона тримала малюка перед собою й дивилася кудись над Джейковою головою. Марч крутився навколо неї, коло за колом, зиркаючи на незнайомця. Доки Ієн спостерігав, Лора поклала вільну руку йому на голову й притулила до себе. Він обійняв її за коліна, а вона гладила його волосся. Джулі й далі стояла за нею, тож Лора була наче окутана дітьми. Вийшла б непогана картина, подумав Ієн. Вона називалася б «Мати». Однак щось у цій сцені було не таке життєствердне, як на цю назву.

Він підійшов до дверей, Джейк побачив його й смикнув головою, маючи на увазі «Йди сюди, підемо», тож Ієн вийшов і попрямував до них.

– Ієн знає, на якому він полі, – сказала Лора, коли він підійшов. – Він буде радий тебе бачити, Джейку.

Сама вона далеко не раділа, подумав Ієн. І про себе поцікавився, чи знав про це Джейк. Але той поводився бездоганно невимушено.

Вони пішли доріжкою, Ієн старався не йти надто швидко. Джейкове кульгання було досить відчутне.

– Отож, – почав розмову Джейк— Відколи ти працюєш на мого старшого брата?

– Років зо три.