– То, може, краще нам і не їхати, – сказав він, скрививши губи в посмішці. Він нагадав собі про її вроду й загальну поступливість. Не допомогло. Щиро кажучи, її сентиментальність останнім часом по-справжньому почала діяти йому на нерви. Цієї сентиментальності було забагато, й вона здавалася йому фальшивою. А те, що вона очікувала від нього почуватися так само, дратувало його ще більше, підштовхувало притримуватися протилежної сторони – відкидати ті почуття, що він дійсно мав.

– Але ж ми мусимо поїхати. – Кеті напосідливо нахилилася в його бік.

– Нічого ми не мусимо. Більшість дітей, з якими ми пішли в школу, нікуди не їдуть.

– Так, але такі люди, як ми, мають поїхати. Ти ж знаєш.

Сюзан поставила тарілки з їхніми чізбургерами та напої, й Кеті їй усміхнулася.

Ієн відкусив свого чізбургера. Той був дуже смачний. Він пам’ятатиме «Гарперз» не за його красу, він пам’ятатиме «Гарперз» за його чізбургери.

– Порівняно з іншими, – казала Кеті, – в тебе стільки потенціалу, Ієне. Тут ти не зможеш його реалізувати. Тобі треба розправити крила. Нам обом треба.

Йому хотілося, щоб вона перестала говорити. Якби вона просто заткнула рота, все було б добре.

– І хіба не вважаєш, що це так чудово, що ми знайшли одне одного? – вела вона далі. – Подумати тільки, який у нас був шанс? У такому маленькому містечку. Нам так пощастило!

– Гм… – мовив Ієн, жуючи чізбургер, Кеті ж до свого досі й не торкнулася, – знайти одне одного? – Ясно, що шанси загубитися в такому містечку дуже маленькі.

– Шанс знайти ту людину, з якою хочеш провести все життя! У такому крихітному містечку! Шанс на те, що серед усіх людей на світі, й серед усіх місць на світі ця одна людина житиме в одному з тобою місті! – Вона зітхнула. – Знаєш, що сказала моя мама? Вона сказала, що ніколи не бачила мене такою щасливою, як відтоді, коли ми знову стали зустрічатися. Хіба це не чудесно?

Ієн кивнув. Він набрав жменю картоплі й запхнув до рота. З протилежного боку столу Кеті нахилилася до нього. Якось раптом вона дуже посерйознішала.

– Я мала розмову з ними вчора ввечері – зі своїми батьками. Вони сказали, що, на їхню думку, настав час мені вирішити, куди я поїду наступного року. В яку школу медсестер. Вони вважають, що мені варто вже подавати документи. – Вона взяла його руку, повернула її долонею догори й стала розглядати. Долоня була жирна від картоплі, й вона нахмурилася, висмикнула серветку з коробочки на столі й стала витирати по черзі кожен палець.

Ієн дуже ретельно прожував картоплю й проковтнув. Ця розмова почала його непокоїти.

– Хіба ти не вирішила? – запитав він. Другою рукою він знову взяв картоплю, відчуваючи раптовий порив запхнути до рота цілу тарілку.

– Ще ні. – Вона зіжмакала серветку й витягла ще одну. – Я ж не можу, правда? Вирішити раніше за тебе. Твоя кар’єра важливіша за мою, мама з татом це розуміють, вони розуміють це повністю. Сестринську справу можна вивчити де завгодно, так що це насправді не має значення. Але вони вважають, що час тобі визначитися. Щоб, знаєш, ми точно потрапили туди, куди хочемо.

Ієн завмер, не донісши картоплю до рота. Він поклав її на тарілку й став на неї дивитися. Кеті наче відчинила йому двері у свою голову й показала все, що там відбувалося. Картинку, над якою вона працювала.

– Ієне? – сказала вона.

Голос у неї був збентежений. Вона відпустила його долоню, й він обережно її забрав. Він почав викладати шматочки картоплі в акуратні маленькі ряди по боках тарілки, соваючи їх потроху туди-сюди, доки вони не лягали рівними рядами. Він зібрав один ряд шматочків разом, щоб вони утворили віяло.

За якийсь час він почув, як вона встала з-за столу. Він побачив це краєм ока. Вона вислизнула з кабінки, й він почув, як стихають її кроки в бік дверей. Він підвівся на рівні, дістав з кишені жменю монет і поклав їх біля тарілок – її так і лишилася неторканою – й пішов за нею надвір. Коли він проходив їхню кабінку, Фатц і Рон Аткінсон повільно засвистіли, й Рон сказав: «Ах, донжуане, що ти накоїв цього разу?».