– Ну, хрінове в нього виховання.

Батько зітхнув.

До сиру треба було щось іще. Ієн відчинив шафку біля холодильника й витягнув коробку крекерів.

– Хочеш?

Вони жували, сидячи плечем до плеча й дивлячись у холодильник. Ієнів гнів потроху минув. Він знав, що нечесно зганяти злість на батькові. Той застосовував увесь свій вплив, щоб допомогти Джимові чим тільки міг.

– Нам потрібен пес, – сказав він за якийсь час.

– У тебе на думці рагу?

– Ага. Вона здає позиції. Я про місіс Таттл.

– Що поробиш. Старається як може.

– А от і ні, тату. – Його батько завжди всіх виправдовував. Може, це й ознака доброти, та все одно його це дратувало.

Холодильник гудів до них. За вікном здіймався вітер. У кухонну шибку вдарила жменя грубих дощових крапель. Ієн любив цей звук: поєднання вітру й дощу завжди додавало домові відчуття безпеки.

– Серйозно, – мовив він. – Мені хотілося б собаку.

– Мені теж, – задумливо сказав батько. – Може, й варто.

Колись вони мали собаку, ірландського сетера на ім’я Моллі, що багато років супроводжувала батька на виїзні виклики й стала їм за члена сім’ї, тож коли вона померла, їм несила було й думати про іншу, бо це буде не вона. Але, може, саме настав час. Власне, якось раптом Ієн збагнув, що це було б ідеально. Собака, що м’яко бігає будинком, супроводжує батька на виклики, а вечорами лежить у нього біля ніг. Ця думка звеселила його й додала йому духу.

– Ага, – сказав він. – Візьмемо собі собаку.

– Гаразд. Візьмемо.

Ієн витягнув банку з маринованим огірком, щоб відсвяткувати це рішення. Він відкрутив кришку, виловив огірок пальцями, затиснув його між зубів і вилив розсіл у раковину. Його запах поширився в повітрі, наче ефір. Він відкусив половину огірка й другу віддав батькові.

– Знову ірландського сетера? Як думаєш? Щоб пасував до рагу.

Батько кивнув, жуючи огірок.

Огірок вимагав іще сиру, а сир вимагав іще крекерів. Вони їли неуважливо, обоє заглибилися в думки й кришили на підлогу. В Ієна перед очима повільно пропливали різні події того дня.