– Помий руки.

Він помив руки у зливальниці в кутку, й батько дав йому термометра.

– Я твій боржник.

– З тебе фотоапарат.

Батько всміхнувся.

– Їй можна потім попити?

– Маленькими ковтками.

Ієн відчинив двері й зачепив ними малюка просто по задку, той упав і розпластався. Він і до цього плакав, а тепер став просто ревти. Ненсі Шольц, яка вчилася на клас раніше за Ієна, завагітніла у п’ятнадцять і тепер мала троє дітей, але все ще не мала мізків, підвелася взяти малого на руки й люб’язно йому всміхнулася. Він стримав порив сказати: «Ненсі, тримай свою дитину подалі від дверей, ти що, тупа?», бо, певна річ, так і було.

Він повернувся до вітальні.

– Гаразд, – сказав він до малої, сідаючи навпроти неї навпочіпки. – Мій батько сказав поміряти твою температуру, а тоді тобі можна буде попити. Але спочатку я маю заглянути тобі в рота. Можеш, будь ласка, його розтулити? – Вона послухалася, й він обережно відтягнув її щічку й заглянув усередину. Білі плями. – Оце так! – вигукнув він, наче повідомляючи хороші новини. – У тебе кір.

– О Боже, – сказала місіс Аронович.

Ієн спочутливо до неї всміхнувся. Він потрусив термометром і звернувся до малої:

– А це означає, що після того, як я поміряю твою температуру й ти поп’єш, ви з мамою зможете піти додому, а мій батько прийде до вас трохи пізніше. Це ж добре, га? Тобі більше не треба буде тут сидіти.

Мала байдуже на нього глянула. Їй явно хотілося, щоб він дав їй спокій.

– Я покладу термометра тобі до рота, щоб дізнатися, гаряче там чи ні, добре? Ти маєш потерпіти дві хвилини. Стеж за часом сама, я дам тобі свого годинника… – Він акуратно поклав термометра їй під язик. – Не кусай, добре? Просто притримуй легенько. Молодець, так і тримай. – Він зняв годинника й дав їй у руку. Чи достатньо вона доросла, щоб знати, що таке секундна стрілка? – Бачиш оцю стрілочку, яка так швидко рухається? Коли вона двічі пройде колом, усе буде готово.

– Хіба ти не маєш сьогодні складати іспит, Ієне? – запитала місіс Аронович тихо, щоб не відволікти свою доньку.

– Маю. – Він скривився до неї. – З хімії. Останній.

– А ти оце тут з нами.

– Та нічого. Провітрюю голову. Батько прийде глянути на неї, коли закінчить із рештою. Він сказав дати їй половинку аспірину, змішану з варенням.

– У неї в суботу був день народження, – мовила місіс Аронович. – Прийшли гості. Вона й тоді мала не дуже добрий вигляд, але я подумала, що це від збудження.