Він наполовину очікував, що Піт не з’явиться на іспит, але той прийшов, цього разу навіть не спізнився, і чекав у коридорі разом з усіма іншими.

– Як справи? – запитав Ієн обережно, спираючись на стіну поруч нього.

– Непогано.

– Я чув про втечу з в’язниці.

Піт глянув на нього.

– Я теж.

– Кавалеристів уже набігло?

– Чувак, та вони скрізь. Вилізають із-під столу, повзають стінами, вже й під деревом не сядеш зробити свою справу, не виявивши там кавалериста, весь час щось винюхують.

Він усміхнувся, маючи такий вигляд, наче щойно виграв мільйон доларів.

Прибув містер Аронович, усі ввійшли в клас і посідали. Вони вже стали фахівцями в цьому ділі, майже шкода, що іспити підходили до кінця. Аронович роздав аркуші й сказав: «Готуйся, на старт, марш!», і вони всі перевернули білети й почали писати. Три години Ієн виливав на папір усе, що ввібрав за останні два дні, й коли все скінчилося, його голова здавалася порожньою, мов старий чобіт, у ній не лишилося нічого взагалі.

Згодом вони неспокійно тинялися навколо, розмовляючи про те, як класно, що все скінчилося, але в це ще важко повірити, і що знадобиться багато часу, щоб це усвідомити. Хтось запропонував піти в «Гарперз», але Ієнові ця ідея не сподобалася. Відразу можна передбачити, про що вони там розмовлятимуть – розбиратимуть іспит, питання за питанням, доки не переконають себе, що провалили його. Ієна таке не приваблювало. Він ззирнувся з Пітом і питально кивнув на двері, а Піт відповів ствердним кивком. Ієн відчув приплив полегшення. Майже так само приємно, як і те, що Джим Лайтфут утік, було те, що Піт, здавалося, став такий, як завжди.

Їхні снасті для риболовлі були в Піта, і його дід сказав йому триматися подалі від кавалеристів, тож вони вирішили піднятися на Ліп. Вони обоє не бували там уже багато років – риболовля так їх захоплювала, що більше ні на що не лишалося часу.

Ліп – прямовисна гранітна скеля понад триста футів заввишки, що піднімалася з озера. Маючи потрібне обладнання, її можна було б виміряти, але, як їм усім було відомо, цього ще ніхто робив. Натомість до неї під’їжджали ззаду, де схід на гору був просто крутий, але не прямовисний.

Вони пройшли повз будинок Кеті, щоб забрати Ієнового велосипеда, доїхали до того місця, куди дорога доходила найближче до гори, кинули велосипеди й пішли пішки. Спочатку йти було легко – доріжка м’яко піднімалася поміж величезних закруглених брил вкритого лишайником граніту, голого, якщо не враховувати випадкового чубчика трави чи соковито-зеленої подушки моху. То тут, то там, у западинах, досить великих, щоб назбиралося трохи землі, росли вузлуваті сосни, міцно тримаючись корінням.

Коли брили стали крутіші, їм уже треба було вибирати шлях, дертися якомога швидше – вони обоє відчували порив улаштувати собі випробування, розігнати тілом кров після концентрованої розумової праці, виконаної зранку. Дорогою вони наштовхнулися на величезний валун у формі черепахи, на якому пам’ятали, як сиділи дітьми, тож вилізли посидіти на ньому й перевести подих.

– Це ж твій дід уперше нас сюди привів, правда? – засапано спитав Ієн. – Багато років тому. Ми були ще зовсім малі.

Піт кивнув.

– У тебе був день народження чи щось таке?