– У повітрі щось є.

Вони все ще стояли футів за тридцять від краю, але тепер, придивившись, Ієн побачив, що повітря наче танцювало, майже як марево, але не зовсім. Спочатку він подумав, що то гра світла, але, підійшовши ближче, побачив, що Піт мав слушність – у повітрі щось було. Власне, багато чого. Тисячі якихось істот.

– Чорт забирай! – вигукнув Піт. – Це бабки!

Завіса бабок висіла в повітрі на самому краю скелі, сотні й сотні бабок, наче маленька армія крихітних гелікоптерів, майже непорушно, хіба трохи хитаючись, щоб утримати свою позицію на висхідному потоці повітря з озера. Всі вони були повернуті передом до скелі, наче летіли кудись і наткнулися на скляну стіну.

– Якого біса вони роблять? – сказав Ієн, підходячи так близько до краю скелі, як міг наважитися. Внизу, за триста футів, хвилі пінилися біля її підніжжя.

– Хтозна.

– Ти вже бачив, щоб вони так робили?

– Нє.

Піт сидів, схрестивши ноги, на краю скелі, лицем до лиця з бабками. Він дивився на них, а вони дивилися на нього. Людина й комаха, подумав Ієн, широко всміхаючись від цього видовища. Людина й комаха, очі в очі, на краю найстарішої скелі у світі. Він сів поруч Піта, обачно підсунувшись до краю, й зосередився на одній окремій бабці. Вони висіли в повітрі досить близько одна до одної, на відстані щонайбільше чотири чи п’ять дюймів в усіх напрямках, але утримували свої позиції так добре, що було легко вибрати тільки одну з них. Вона була менш ніж за три фути від Ієна – він міг торкнутися до неї, якби перехилився через край – але, здавалося, його присутність зовсім її не зачіпала. Вони дивилися одне на одного, обоє однаково здивовані.

– А скільки бабкам років? – нарешті запитав Ієн. – Ти ж у нас такий знавець.

– Ти маєш на увазі цим конкретним?

– Ні, взагалі. Коли полетіла перша бабка?

– Десь дві чи три сотні мільйонів років тому.

– Це не дуже задовільна відповідь – плюс-мінус сто мільйонів років. А точніше не скажеш?

– Двісті сімдесят шість мільйонів, триста десять тисяч чотириста двадцять два роки тому, чотирнадцятого грудня.

– Дякую.

– Завжди радий, – мовив Піт. – Якщо треба буде дізнатися якусь дрібницю, просто запитай.

Вони сиділи в тиші, або ж майже в тиші; якщо прислухатися, можна було розчути легесеньке бриніння тисяч крил. За бабками сонце повільно сідало, кидаючи косі промені світла на озеро, і з обох боків, усе, скільки сягало око, повільно зникало, перетворюючись на туман.

Ніколи цього не забуду, навіть якщо доживу до ста років, подумав Ієн.

Вони прийшли на Лоу-даун, коли вже опустилася темрява. Більшість інших уже була там, розпалювала вогнище. Кеті прийшла теж, оточена групкою дівчат, які окидали Ієна злими очима. Він старався на них не дивитися.