– Якби ж вони погодилися спати в домі, – сказала їхня мати, не помічаючи Джейків тон. Вона облаштувала їм ліжка у вітальні – поклала на підлогу подушки й складені ковдри замість матраців – і показала їх хлопцям, але ті чемно похитали головами і жестами дали зрозуміти, що їм подобається в сараї.
– Напевно, вони звикли до сараїв, – сказав Джейк. Він качався на стільці вперед-назад, замислено визираючи у вікно. – Напевно, вдома теж живуть у сараях. Було б добре, якби вони іноді милися, але не буває нічого ідеального.
А от це їхня мати зауважила.
– Джейкобе, – сказала вона з докором. – Вони миються біля помпи кожнісінького ранку.
Джейк і далі качався, дивлячись у порожнечу.
– Справді? Значить, це невиправне. Може, нацисти просто так смердять від природи.
Дивно, як сильно вони йому не подобаються, подумав Артур, коли саме він запропонував їх узяти. Але хто знає, що відбувається у Джейковій голові? Якогось вечора Артур побачив його в полі – це було таке рідкісне видовище, що він спинився й глянув знову, щоб переконатися, що то й справді Джейк. Він стояв на краю канави, де помер їхній батько. Нічого не робив, просто дивився вглиб. Артурові здалося, що він був самотнім, стоячи там. Що дивно, бо найостанніше слово, яке надавалося для опису Джейка, було «самотній».
Артур повів один запряг коней і Дітера чи Бернара на ферму до Лунців. Поля були в поганому стані, заросли травою, але якщо її заорати, можна буде посіяти трохи ячменю й сподіватися, що літо буде довше, ніж зазвичай. Спробувати було варто. Але на подвір’ї Дітер чи, може, Бернар раптом став як укопаний, дивлячись на землю в себе під ногами.
– Що таке? – запитав Артур.
Хлопець вказав на землю, дивлячись на Артура великими очима.
Артур опустив погляд. Внизу нічого не було, навіть якогось жмутка трави. Вони стояли біля сараю, в якому Отто тримав трактора, й земля була втоптана його вагою, сліди від шин залишилися в ній, як у цементі.
– Що таке? – знову запитав Артур.
Хлопець став на коліна й провів пальцем уздовж тракторового сліду. Він підняв очі на Артура і вказав на сарай, питально звівши брови. Підвівся, підійшов до сараю й відчинив двері – петлі вже почали скреготіти від іржі й нечастого користування. Трактор стояв там, де Артур залишив його наступного дня після похорону. Лише його вигляд викликав в Артура огиду. Хлопець спритно на нього заліз, усівся, вхопився за кермо обома руками, всміхаючись від вуха до вуха.
Отож. У Німеччині користуються тракторами. Напевно, другий хлопець теж на такому їздив. Що пояснювало, чому жоден із них не вмів добре орати кіньми.
Хлопець вказав кудись Артурові за спину, на поля, і з надією звів брови.
– Ні, – сказав Артур.
Це прозвучало різкіше й суворіше, ніж він хотів, і хлопець перестав усміхатись і зліз із трактора. Він вийшов, зачинив двері сараю й став до них спиною, здивований і трохи зляканий.
– Усе гаразд, – додав Артур. – Ми просто ним не користуємося, та й усе.
Хлопець пристрасно закивав, наче зрозумів і погодився. Він підійшов до коней і повів їх через ворота.
Артур стояв на місці, дивлячись поверх хлопця на зарослі бур’янами поля. Він думав про свого батька – не про те, яким він був у свої останні, жахливі миті, а яким він був при житті. Впертим, так, але не до ступеня відвертої нерозсудливості. Не до того ступеня, коли він дозволив би сусідовій землі зіпсуватися, коли мав змогу її врятувати. Не тоді, коли тривала війна й країна потребувала кожної жмені їжі, яку можна було виростити. Орючи кіньми, Дітерові/Бернару, недосвідченому, який він є, знадобиться цілий день, від зорі до зорі, щоб зорати півакра поля. Артур міг би зробити вдвічі більше, але, за словами Отто, трактором можна обробити за той час чотири чи п’ять акрів. І цей хлопець умів ним користуватися. Артур здогадувався, що сказав би його батько, там, на небесах, якби зараз глянув униз. «Лайно собаче», – сказав би він, випльовуючи ці слова, як тоді, коли відчував до чогось глибоку огиду. «Просто собаче лайно». Якби Артур спробував з ним посперечатися, якби сказав: «Але ж я терпіти його не можу», батько гаркнув би: «То й що!».