Він його не бачив, хлопці про це подбали, але іноді він його чув. Іноді, коли вітер віяв у правильному напрямку, важке його гуркотіння долинало з ферми Отто. Однак, на диво, не свого батька Артур бачив, коли чув цей звук. Він бачив Карла. Карла, що сидить високо на тракторовому сидінні, примружуючи очі від сонця, Карла, що, трясучись, їде полем, наче й не було останніх чотирьох років. Наче вся ця триклята кривава війна й усе, що сталося після неї, – просто поганий сон.

Стояло літо 1944 року, коли преподобний Марч із донькою приїхали в Струан. Преподобний Ґордон ще досі був за кордоном із солдатами, а тим часом його заміняла ціла низка священиків, які вернулися з пенсії і знову почали працювати, а тоді виявили, що суворе життя на Півночі – це для них занадто, й повернулися додому. Але преподобний Марч був із Норс-Бею, тож, вирішили струанці, має знати, на що підписався.

Він був у літах, мало не сімдесятирічний, на вигляд суворий (але в душі добрий, всі з цим погоджувалися), сивий і трохи сутулий. Він нещодавно овдовів – його дружина померла від грипу – і був радий переїхати до Струана заради доньки, сподіваючись, що нове середовище допоможе їй пережити втрату. Доньку звали Лорою. Їй було сімнадцять чи вісімнадцять – дуже юна як на дитину такого немолодого чоловіка. У першу ж неділю після прибуття вона була в церкві, сиділа сама на лавці спереду. Перед початком служби батько представив її, стоячи за кафедрою, вона підвелася, обернулася й усміхнулася прихожанам. Артур побачив її і закохався так сильно, що йому ще тиждень боліло серце.

Не могло бути, щоб її врода викликала в ньому цей шквал почуттів, бо того дня вона вродливою не здавалась. Її очі були червоні, лице бліде, а усмішка, яку вона подарувала прихожанам, – тривожна й нещасна.

– Бідолашечка, – сказала Артурова мати дорогою додому. – Минуло лише кілька місяців, відколи померла її мама. Напевно, ще рано було примушувати її переїхати.

Артур не слухав. Він був зайнятий тим, що намагався вгамувати вихор у душі. Він почувався так, наче щось величезне його схопило, з десяток разів крутнуло догори дриґом, а тоді кинуло головою об землю.

– Вони житимуть у лікаря та місіс Крістоферсонів, доки будинок не буде готовий, – сказала мати. – Шкода, що вони не могли переселитися відразу по прибутті, але їм треба було дочекатися дозволу від Ґерті та Отто, а їхній лист надійшов аж у четвер.

Вона знову почала цікавитися різними речами і розмовляла, майже як раніше. Якби помітив це, Артур відчув би полегшення.

Вона торохтіла й далі.

– Але Ґерті рада, що будинок більше не стоятиме порожній, і, звісно, гроші з оренди їм теж не завадять. І так вони матимуть більше часу вирішити, повертатися чи ні. Розумієш, уся річ у Ґерті. Вона й продати будинок не наважується, й повернутися туди не може. Вони й далі живуть у її сестри в Ошаві. Хай там як, я сказала їй, що ми складемо всі меблі в тій великій кімнаті вглибині будинку. Преподобний Марч приїхав зі своїми, я не знаю чому. Я сказала, що ти організуєш хлопців, Артуре. Щоб перенести меблі. А ще було б добре, якби ви могли дати лад у дворі, щоб там було чисто й акуратно, коли вони переїдуть. Артуре? Ти слухаєш?

– Що?

– Я сказала, що було б добре, якби ви з хлопцями дали лад у дворі, перш ніж Марчі переїдуть. Щоб там було гарно. А тоді допомогли перенести речі. Наразі все складено в гаражі в лікаря Крістоферсона, їх привезли великим ваговозом минулого тижня. У вас буде час взятися до двору завтра? У тебе чи в котрогось із хлопців.

– Який двір?

– Святий Боже, Артуре! Преподобний і Лора – яке гарне ім’я, правда? Вони переїжджають у будинок Отто й Ґерті, принаймні тимчасово. Якщо їм тут сподобається, може, залишаться й назовсім. Можливо, якщо Ґерті й Отто вирішать не повертатися, Марчі куплять їхній будинок. Це було б зручно для всіх, хіба ні? Хай там як, вони хочуть переїхати якомога швидше.