Вони переїжджають у будинок Лунців? Та дівчина стане його сусідкою? Артур був ошелешений. Він ходив на ферму Лунців щонайменше двічі на день, подивитися, як ідуть справи в Дітера/Бернара. Він бачитиме її щодня. Щодня! Він не знав, радіти чи засмутитися. Вона побачить, який він дурний і що він ніколи не знає, що сказати.
А щоб допомогти їй та її батькові переїхати, можливо, знадобляться години. Він не мав певності, чи витримає кілька годин у її товаристві.
Коли до цього дійшло, сама Лора мала такий вигляд, наче може не витримати.
– Осюди, напевно, – скерував преподобний Марч. – Під кутом, якщо розумієш, про що я, Артуре. Лицем до каміна, але не зовсім навпроти. Як тобі, Лоро?
– Добре, – сказала Лора. – Добре.
Артур тримав велике крісло з високою спинкою поперед себе, наче щит. Йому доводилося визирати з-за нього, наче дитині, що боїться монстрів, щоб побачити, куди вказує преподобний Марч. Він обачно опустив крісло.
– Чудесно, – кивнув преподобний Марч. – Ідеально. Ти згодна, Лоро?
– Так, – сказала Лора, – так, гарно.
Артур заносив їхні речі самотужки. Він послав Дітера й Бернара привезти ваговозом ще меблів із лікаревого гаража. На якусь мить він стривожився, дивлячись, як машина віддаляється дорогою – двом військовополоненим надано ідеальну можливість утекти: якби про це дізнався охоронець табору, його вхопив би грець. Але за півгодини вони повернулися. Втікати їм просто не хотілося.
Вони вже тричі так їздили, забираючи з гаража меблі й вивантажуючи їх на подвір’ї – стільці, ліжка, лампи, канапу, обідній стіл, комод, буфет, сервант – усе стояло ніжками в пиляці.
Артур заніс у будинок усе, що міг подужати сам. Преподобний Марч хотів допомогти, але Артурова мати йому заборонила. «Боже, отче, ні в якому разі! І ти, Лоро! Боже, ні! Хай Артур заносить! А ви просто вирішуйте, що куди поставити». Вона метушилася, поліруючи меблі, протираючи те, що було цілком чисте. І перепрошуючи, що Джейк не прийшов допомагати. «Він хотів, – сказала вона, – але… але пообіцяв допомогти сьогодні своєму другові». (Джейк сказав: «Ну, я не можу. Я зайнятий».) «Він трохи старший за тебе, Лоро. Але з ним стався нещасливий випадок і він пропустив рік у школі, тож, напевно, у вересні ви ходитимете в один клас».
Артур заніс маленький пристінний столик. Більшість меблів були великі й важкі, зроблені з розкішного, темного дерева, яке він не впізнав, але боявся, що воно дороге. Він тривожився, що щось пошкодить. Він дав хлопцям стос старих ковдр, щоб ті загортали меблі при вивантажуванні, й заносив кожну річ обачно, акуратно протискаючись у двері.
Преподобний Марч хотів облаштувати спочатку перший поверх, що Артурові здалося неправильним – хіба не краще почати з місця для сну? – але він про це не сказав. Він старався впоратися з усім якомога швидше, як заради Лори, так і заради самого себе. На той час він уже збагнув, у якому вона перебувала стані.
Йому знадобився час, щоб це помітити. Спочатку йому паморочилося в голові, бо він не виспався – цілу ніч думав про неї, хвилювався, що осоромиться, що вона не знатиме, що він пробував піти воювати і вважатиме його боягузом, зомбі – так називали тих, хто відмовився йти боротися за свою країну. А тоді, зранку, коли вони з матір’ю пішли на ферму Лунців відчинити будинок, щоб провітрився, він знову почав думати про Карла й далі бачив, як той спускався сходами чи зникав за рогом, і від цього у нього всередині зяяла порожнеча. А тоді прибули Марчі, і збентеження, яке він відчував у присутності Лори, додалося згори до всього іншого, і його розум остаточно затуманився – жодної ясної думки.
Коли Лора з батьком під’їхали на своїй старій машині, він стояв на подвір’ї. Лора надягнула бриля з широкими крисами, що затіняв її обличчя, тож, можливо, він однаково не побачив би, яка вона на вигляд, але він боявся на неї дивитися, думаючи, що вона помітить його збентеження. Він пробурмотів привітання до неї та до батька і заніс їхні речі в дім. Його мама сказала: «Ох, бідолашне дитя», повторила це кілька разів собі під ніс, але вона говорила це весь тиждень, тож він не надав цьому ніякого значення.
Він
Аж тут, десь у середині ранку, він раптом помітив, що вона погоджувалася на все. Абсолютно на все, без винятку.
– О, – сказав преподобний Марч. – Письмовий стіл. Чудово. Лоро, як думаєш, куди його поставити? До отієї стіни?
– Так, – відповіла Лора. – Так, буде гарно.
– Може, пересунь крісло, Артуре? Трохи праворуч. Досить! Прекрасно, правда?