– Так, – сказала вона. – Добре. – А тоді додала: – А як звати того, що приходить сюди? Дітер? Чи Бернар?
– Хтозна, – відказав Артур. – Я так і не розібрався, хто з них хто. – Він присоромлено їй усміхнувся, й вона всміхнулася у відповідь.
– Вони хороші. І той, і другий. По них видно.
Він кивнув. Вони стояли й слухали, як вдалині гуркотить трактор. Німецький хлопець за кермом, як у передвоєнні часи.
– Зазвичай тут дійсно спокійно, – сказав він, боячись, що вона вважатиме Струан місцем, де за нормальних часів бродять шаленці й убивці. – Раніше вбивств тут не бувало. Бійки і все таке, але не справжнє вбивство. З того, що я знаю.
– Так, – відповіла вона. – Це все війна. Люди божеволіють через війну.
– Ага.
Знову мовчання. Він глянув на поля й прокашлявся.
– Ну, мені вже час іти.
Вона сказала швидко:
– Дякую тобі за… за тоді. Я не подякувала тобі як слід. Мені шкода, що я… засмутилася.
Вона запаленіла, й у нього загупало серце. Але в неї за спиною щось заворушилося, ширма відсунулася й вийшов її батько.
– Доброго ранку, Артуре, – сказав він, усміхнувся й енергійно потер долоні. – Ти, як завжди, на ногах із самого рання. Нам, містянам, має бути соромно.
– Доброго. – Артур відчув, як паленіє. А що як преподобному Марчу не подобалося, що він розмовляв з його донькою? Наразі в нього досить приязний вигляд, але що як він усе неправильно зрозуміє? А що, як він усе
– Гвіздки, – сказав преподобний Марч. – Сподіваюся, ти не збираєшся продавати їх на чорному ринку, Артуре. – Він усміхнувся. А тоді побачив доньчині ноги й нахмурився. – Лоро, піди взуйся. – Його слова були лагідні, але було видно, що йому неприємно, наче, на його думку, вона не була повністю вбрана.
– Це ж просто ноги, тату, – сказала Лора трохи роздратованим тоном.
– Усе одно, – відповів преподобний Марч.
Вона зітхнула.
– Що ж, – звернулася вона до Артура. – Бувай.
– Ага, – Артур переступив із ноги на ногу. – Бувай.