– Значить, познайомся. – У голосі матері чулося, що вона піддражнює Джейка – раніше Артур такого від неї не чув. – Хіба ти не вважаєш, що вона гарненька? А яке в неї волосся! І таке миле личко.
Артур завмер, не прожувавши, тримаючи в роті шматок картоплини.
– Знаєш, – вела далі мати, – було б добре, якби ти запросив її якось зайти до нас після школи.
Артур чекав, не рухаючись, не відриваючи очей від тарілки. Шматок картоплі прилип йому до піднебіння. Від цього або від того, що казала його мати, він мало не похлинувся.
– Хіба ти не згоден, що це хороша ідея?
Джейк нічого не відповідав. Артур мав побачити вираз його обличчя, тож підвів очі.
Якби тільки він цього не робив. Якби тільки він лишився, як був. Ковтнув картоплину, не піднімаючи голови. Якби тільки. Але він підвів голову, лише трохи, на дюйм, не більше, і Джейк помітив цей рух, і, готуючись ось-ось роздратовано сказати щось матері – це було видно з його обличчя, – спинився, допитливо глянув на Артура й запитав:
– Що таке?
У ту мить, відчуваючи, як паленіє його обличчя, бачачи, що Джейк це помітив, що він зрозумів, бачачи, як він усміхнувся, Артур уже знав, що мало статися. Він уже знав усе наперед, знав усе ще тоді.
Глава 11
– Ваш татко був слухняним, – сказав Джейк. – А от я – шибайголовою.
Вочевидь, він звертався до Джулі. Був час вечеряти. Відколи приїхав Джейк, сидіти за столом на фермі стало куди цікавіше, цього не заперечиш.
– Я завжди діставав на горіхи, – вів далі Джейк. Джулі дивилася на нього зі свого місця за столом, й Ієн бачив, що вона не могла вирішити, жартує він чи ні.
– Мені нічого добре не вдавалося – ну, знаєте, з фермерської роботи. Я не зміг би подоїти корову навіть під цівкою пістолета. Але ваш татко, коли був вашого віку, він міг подоїти двох корів за раз. – Джейк простягнув руки вбік, так далеко, як міг, не вдаривши Марча по голові, обхопив пальцями дві уявні дійки і став смикати то однією, то другою рукою, створюючи звук, схожий на лиття молока у відро. Джулі вирішила, що це смішно, й захихотіла. Марч скоса глянув на Джейка, з-під тіні його руки. – Ой! – вигукнув Джейк. – Попався, Марче. Тепер ти весь у молоці. – Марч збентежено опустив очі.
– Ти знав кожну корову на кличку, правда, Арте? Дейзі і Мейзі, Міллі й Лілі, Поллі й Доллі… десятки корів, а ваш татко знав, як яку звати. А я ж ховався за сараєм, намагаючись спалити парканні стовпчики. Пам’ятаєш їх, Артуре?
Артур злегка кивнув. Джейкова присутність не надто оживила Артура. Якщо й змінила його, то хіба в протилежний бік. Джейк і далі тараторив про старі добрі часи, а Артур просто сидів і жував, не відриваючи очей від тарілки, не кажучи ні слова.
– Він цього не схвалював, – сказав Джейк, моргаючи Джулі, – і старався зчистити обгорілі місця. Намагався врятувати мене від мене ж самого, правда, Арте?
Навіть Картер слухав, помітив Ієн. Він не вибіг із дому в ту ж хвилину, коли доїв, як робив завжди, він лишився, ловлячи кожне Джейкове слово.