– Картер? – перепитав Джейк. Здавалося, його розсмішила ця ідея. – Ніколи в житті. Я його жодного разу в полі не бачив.

Ієн не відповів. Він пригадував Картерів коментар про те, що Артур ніколи не дозволяє йому нічого робити. Він раптом подумав, чи Картерові й дійсно сподобалося б працювати в полі поруч батька. Дивно, що Артур завжди давав йому дитячі завдання на подвір’ї. В якомусь сенсі шкода, що в них не було трактора. Картер дуже добре давав би з ним раду, він знався на механіці. Він обожнював Джейкову машину, однак, на відміну від Джейка, цікавився саме двигуном. Джейкові ж двигуни були байдужі. Для нього важить стиль, подумав Ієн. Імідж.

– Хай там як, – вів далі Джейк, – на мою думку, містечка в цих краях приречені. – З них усі виїжджають. – Він махнув мухобійкою на сліпня й той відлетів геть. – Я маю на увазі таких людей, як ти та твої друзі.

– Думаєте, вони перетворяться на міста-привиди? – запитав Ієн. Він не міг цього уявити. Не бачив Струан покинутим, із забитими вітринами магазинів і курявою на вулицях, як у голлівудському вестерні.

– Може, й не на міста-привиди, але стануть куди менші, ніж тепер. А це… чортова муха! Я вже й забув, як вони дратують. – Сліпень повернувся й кружляв у нього над головою, просто за межами досяжності мухобійки. – А це означає менше робочих місць, тож навіть більше молоді поїде геть і так далі. Повільний занепад. – Він пригнувся, й сліпень натомість полетів до Ієна. Ієн так зманеврував, щоб Робертів хвіст дістав до нього, й сліпень повернувся до Джейка.

– Струан і далі росте, – мовив Ієн. – У мого батька стільки пацієнтів, що їде дах. Особливо влітку, коли туристи викачуються в отруйному плющі, чіпляють риболовні гачки у вуха й усе таке. А ще під час мисливського сезону. Багатії з півдня підстрелюють один одного в гузно.

Або ж під час епідемії кору. Тепер у Струані кілька дітей дуже хворі. Ієн приглядав за Джулі й Марчем, але поки що їм обом вдалося не заразитися.

– Обслуговувати туристів – хіба це життя? – сказав Джейк.

Він встав з пенька, підійшов до Едварда й присів поруч нього. Сліпень сів Едвардові на плече, й Джейк ударив його мухобійкою. Едвард озирнувся й глянув на нього недобрим оком.

– Але ж не тільки туристів, – запротестував Ієн. Раптом йому здалося важливим, щоб Струан і далі існував. Хай він не хоче тут жити, але точно хоче, щоб місто тут було. – Є й інші речі. Як-от людям завжди потрібна буде деревина, а значить їм завжди будуть потрібні тартаки, а якщо маєш тартак, потрібні люди, що на ньому працюватимуть, тож потрібне й місто.

– Чомусь я не уявляю тебе за роботою на тартаку, – сказав Джейк. Він знову сів на пеньок. – А щодо твого батька, він надто вмілий лікар, щоб нидіти тут. Йому варто поїхати кудись на південь. Там він зароблятиме в три чи чотири рази більше, працюючи на півставки.

Час від часу Ієн і сам так думав, але тепер, коли цю ідею озвучив Джейк, він не погоджувався. Його батько не буде щасливий у якомусь південному місті, хай скільки йому платитимуть.

– Напевно, йому просто тут подобається, – сказав він.

– Ну, може бути, – відповів Джейк. – Але це таке марнотратство, хіба ні? Людині з таким потенціалом лікувати чиєсь хворе горло.

Ієн зосередився на тому, щоб вичісувати місце в Роберта на плечі, де зазвичай тре хомут. Він знав, що Джейк говорив це як комплімент, але його зачепило, що батькову роботу розглядають у такому світлі. Бути єдиним лікарем у такому величезному краї, чергуючи двадцять чотири години на день, триста шістдесят п’ять днів на рік, даючи раду з кожною невідкладною справою, при тому що до найближчої лікарні не одна година дороги, – хто назве це простою роботою? Для неї треба точно не менше кваліфікації, ніж для роботи у великому місті, в лікарні, повній складного обладнання. Його батько важливий для місцевих мешканців, він відіграє велику роль у їхньому житті. Хіба вони не заслуговують на хорошого лікаря? Що більше Ієн про це думав, то більше його це засмучувало.

Але Джейк, напевно, відчув, про що він думав, бо раптом усміхнувся й сказав:

– Не зрозумій мене хибно, я вважаю твого батька вартим захоплення – так присвячувати своє життя цим людям. Він дуже їм допомагає, я це знаю. Просто я упереджений. Я завжди думав, що якби Бог хотів, щоб ми жили на Півночі, то не дав би нам мізків дістатися далі на Південь.

Вечорами Ієн та Піт ходили рибалити, як завжди. Іноді вони розвідували, випробовували затоки вздовж західного узбережжя озера, але це не була серйозна риболовля, це щоб знайти хороші місця, куди повезти туристів. У Піта було насичене літо. На початку сезону один юрист із Нью-Йорка, що регулярно наймав Пітового дідуся за мисливського гіда, запитав старого, чи той повезе його з кількома друзями ловити щуку. Дід відправив їх до Піта, й тепер того рекомендували й на нього був високий попит. Власне, такий високий, що він мав передавати замовлення своїм друзям із резервації, інакше не мав би часу рибалити для свого власного задоволення.

Туристи платили добрі гроші, що, звісно, було чудово, але, за Пітовими словами, він був радий їх виручити головно через те, що міг контролювати, де вони рибалять. Він хотів тримати їх подалі від Безнадійного острівця. Безнадійний був територією того фантомного маскінонга, й Піт не хотів, щоб його зловив хтось інший.

Він і досі полював на ту рибину. Вони не бачили ознак її існування вже понад два роки, але він був переконаний, що вона там. Ієн починав щодо цього сумніватися. Вони вдвох прочесали кожен дюйм Безнадійного – кожне болотисте річище, кожен клаптик суші, кожен риф – і пройшли уздовж берега по кілька миль в обидва боки, а не знайшли від нього й сліду. За той час Піт зловив кілька дуже великих щук, але наполягав, що жодна з них не була тією рибиною, яка тоді мало не висмикнула його з човна.