– Ти добре їх знав? Тих людей, що тут жили.

Відповів він не відразу – довелося прокашлятися, але за якусь мить сказав:

– Так. Досить добре.

– Вони мали трьох синів, як хтось мені сказав. І вони всі загинули.

– Ага.

– Вони були… вони були твоїми друзями?

Він кивнув.

– Особливо наймолодший, Карл. Ми дружили.

Може, саме через цю останню деталь, на додачу до всього іншого, або, може, вона надто втомилася стримуватися, але якось раптово вона заплакала, тихо, й далі дивлячись на нього, навіть не відвертаючи голови. Позаду нього щось заворушилося – Дітер/Бернар тікав із корабля, поспішаючи вийти з кімнати. Артур стояв, де був.

– Перепрошую, – мовила Лора, витираючи сльози тильним боком долоні. – Я чула, що твій батько теж помер. Я так тобі співчуваю. Здається, всі навколо помирають. Усі.

– Ага, – відповів Артур. – І не кажи. – Він почувався точно так само.

– Перепрошую, – повторила вона.

– Усе гаразд.

– Тато каже, що це частина Божого плану, – сказала вона. – Каже, що ми просто не розуміємо. Каже, що все вийде на ліпше, бо Бог нас любить. Але я в це не вірю. Я не вірю, що Він нас любить. Я не вірю, що хтось, хто тебе любить, мав би такий план. А ти в це віриш?

Артур збентежено переступив із ноги на ногу.

– Я мало знаю про такі речі.

Вона знову витерла обличчя долонею й запитала печально:

– Думаєш, я зіпсута, бо так думаю?

– Ні. – Він похитав головою. – Ні.

Він почув голос її батька, що долинав зі сходів, і затамував дух, боячись, що той зайде, але він пішов униз.