– Візьми собі одного, – сказав він. – Багато ферм їх мають, та вони всюди. Он на тартаку їх з десяток працює. І в копальнях теж, скрізь. – Він повернувся до свого коміксу.

Артур сидів і впритул дивився на нього.

– Військовополоненим дозволяють працювати на фермі? – сказав він нарешті.

Джейк перегорнув сторінку.

– Чому ти ніколи не знаєш, що відбувається у світі, Арте? Ти глухий, сліпий чи що?

Артур глянув на матір.

– Мені здається, це погана ідея, – відразу сказала вона. Йому було видно, що вона про це знала. Й навмисно з ним не поділилася. – Вороги, що працюватимуть у нас на фермі. Це небезпечно!

– Небезпечних не пускають, мамо, – сказав Джейк.

– А як знати, хто з них небезпечний? – вигукнула вона. – Ніхто не знатиме, доки не буде надто пізно! Доки нас не знайдуть у ліжках мертвими!

Артур намагався осягнути цю ідею. Військовополонений, що на тебе працює. Допомагає в полі.

– Хіба вони не тікають? – запитав він нарешті.

– Куди їм тікати? – мовив Джейк. Він відклав комікс набік і потягнувся по хліб. – Хай там як, вони надто бояться ведмедів. – Він усміхнувся. – Вони носять таку уніформу – синю з великим червоним колом на спині, як мішень – і хтось їм сказав, що ведмедів приваблює червоне коло, як биків. Кажуть, що в перший тиждень кілька з них втекли, але повернулися через два дні. Просилися назад.

Артур покрутив цю думку в голові, повернув її то тим боком, то цим.

– Артуре! – сказала мати. – Я не дозволю їм тут бути! Вони нацисти! Вбивці!

– А можна мати більше ніж одного? – запитав Артур.

– Звідки я знаю, – відповів Джейк.

– Артуре, – звернулася до нього мати, її тихий голос дрижав, – у нас на фермі вбивць не буде.

Їх звали Дітер і Бернар – свого часу Артур не вловив, хто з них хто, і так ніколи точно й не знав – і їх привезли з самого ранку в неділю, вивантажили з кузова ваговоза, наче двох бичків.

– Ось, маєш, – сказав охоронець. Він був худенький низенький чоловічок із рідким сивим волоссям і рушницею, більшою за нього самого. Напевно, один із ветеранів попередньої війни – ті охороняли полонених. – Вони в твоєму розпорядженні. Можеш тримати їх тут, можеш повертати на ніч у табір, справа твоя. Звісно, тоді доведеться втрачати по кілька годин роботи, тож на твоєму місці я тримав би їх тут. Вони заробляють по тридцять центів за день, плюс двадцять центів як бонус, якщо дуже старатимуться. Грошей їм не давай, давай нам, ми їх зберігатимемо. Годувати тричі на день. Якщо лишатимеш їх тут, вони можуть спати в сараї, доки не стане холодно, тоді доведеться стелити їм у будинку. То що?

Їм було десь по шістнадцять, здогадався Артур. Молодші за Джейка, але на вигляд сильні, обидва, а не такі худі й кістляві, як Джейк. Вони здавалися наляканими до смерті. Дивилися на нього так, наче думали, що він збирався наколоти їх на вила. Йому від цього стало незручно.