– Святий Боже, – відповів Ієн. Він непокоївся не так за дітей, як за свого батька. – Мабуть, вам варто сказати батькові, хто до вас приходив.
– Так, я скажу.
Дівчинка простягнула йому годинника і термометра.
– Ого! – вигукнув Ієн, проте тихенько, бо в малої був такий вигляд, наче від гучного звуку в неї відпаде голова. – Сорок градусів! Це тобі не абищо!
Може, він і помилився, але йому здалося, що вона майже всміхнулася.
Ієн спустився до озера і якийсь час сидів на причалі, дивлячись у воду й ні про що особливо не думаючи. Десь опівдні прийшов його батько.
– Я йду глянути на малу Ароновичів, – сказав він. – Спасибі, що допоміг мені вранці.
– Без проблем.
– Напевно, доки повернуся, ти вже підеш.
– Ага, ми всі збираємося на Лоу-даун. Точно не знаю, коли все почнеться. Найпевніше, вечеряти не прийду.
– Добре. Гарно тобі погуляти. Між іншим, я сьогодні зранку почув новини, які тебе зацікавлять. Дзвонив Ґеррі Мойніган. Учора вночі Джим Лайтфут втік із в’язниці.
Ієн підвів на нього погляд.
– Ти серйозно?
– Ґеррі зранку приніс йому сніданок, а камера виявилася порожньою.
– Як він утік? – запитав Ієн. – Ґеррі вже дізнався?
– О так, там усе ясно. У даху була дірка.
– У даху? – Ієн реготнув. – Як класно!
– Ну, ще незрозуміло, чим це скінчиться. Тепер залучили ще й кінну поліцію. На їхній погляд, підозрюваний у вбивстві вирвався на свободу.
– Вони його ніколи не знайдуть. Їм доведеться прочісувати ліси.
– Певна річ. Але вони набіжать у резервацію, шукатимуть причетних. Усе це буде досить неприємно.