– Ага. Наші стосунки…. Не розвивалися. У нас мало спільного.

Його батько кивнув. У кімнату просочилася відсутність Ієнової матері.

– А ще з Пітом щось негаразд, – швидко додав Ієн. – Ну, не те щоб негаразд. Дивно. Я не знаю, в чому річ.

– Для нього це складний час, знаєш, – сказав його батько. – Завжди непросто бути за два табори, а коли між ними якісь негаразди, то й дуже важко.

– Напевно.

Однак йому здавалося, що коли дружиш із кимось ціле життя, маєш право не вважатися частиною табору. Йому хотілося б, щоб вони з Пітом як слід про це поговорили, відкрито й щиро, але цього ніколи не буде. Підвалинами їхніх стосунків було несказане, і що важливішою була тема, то менше вони були схильні її обговорювати.

– А якої про все це думки його дід? Про те, що Джима Лайтфута арештували й усе таке? – Ієн знав, що його батько дуже поважав старого, й припускав, що вони розмовляли.

– Джо? Він дуже занепокоєний. Занепокоєний щодо Джима й щодо того, якої шкоди це завдасть відносинам між містом і резервацією.

– Ти бачив Джима?

– Сьогодні зранку, – кивнув батько. – У поганій він формі. Він людина природи. Сидіти за ґратами – це для нього однаково що смертний вирок.

– Що з ним буде?

– Його відвезуть у районну в’язницю в Гейлібурі. Здається, в понеділок. Там є головний суддя.

– Який визнає його винним у вбивстві, – гірко сказав Ієн. – Попри те, що, найпевніше, той лісоруб сам до нього поліз. Джим не з тих, хто починає бійку.

– Його справа буде представлена в суді, – мовив батько.

– Ким?

– Суд призначить адвоката.

– Точно! Його призначить суд. Якогось білошкірого чувака, що тільки закінчив університет і не зміг знайти роботу десь інде.

– Ти судиш їх наперед, Ієне. Робиш саме те, в чому ми їх звинувачуємо. Складаєш припущення на основі упередження.

– Я складаю припущення на основі Ґеррі Мойнігана й мільйонів таких, як він.

– Ґеррі не в усьому поганий. Він – лише плід свого виховання.