– Ні, але прополов багато бур’янів.

– Тоді я тобі пробачаю.

Вона звелася на рівні, спустилася зі сходів і взяла його під руку. А тоді обернулася й помахала своїй матері.

– Куди б нам піти? – сказала вона.

– Я думав, може, в «Рітц», – відповів Ієн.

– Ох, я вже втомилася від «Рітца». Може, в якесь інше місце?

– Гм, дай подумати. Є один заклад, називається «Гарперз», кажуть, він тепер дуже модний.

– О так! Ходімо туди!

Відколи вони знову зійшлися, вона була така щаслива. Її було так легко потішити.

– Ще один іспит, – сказала вона, беручи його за руку й високо її піднімаючи. – Лише один. А тоді школа закінчиться назавжди і почнеться справжнє життя! Ти можеш у це повірити? Я – заледве!

– Я знаю, – відповів Ієн.

Усі іспити закінчувалися в понеділок – з географії, яку складала Кеті, зранку, й хімії, яку складав він, після обіду. І все. Менш ніж за два дні все скінчиться. Увечері весь клас збирався піти на Лоу-даун-пойнт, улаштувати усім святам свято.

– Хіба ти не радий? – з притиском запитала Кеті. – От я так чекаю наступного року, що заледве можу спати.

– Ага, – сказав Ієн. – Я теж.

Кеті закопилила губи.

– А по голосу не скажеш.

– Проте це так.

Вона така сповнена ентузіазму, в цьому вся проблема. Її ентузіазм його втомлював.

Коли вони прийшли, Рон Аткінсон та Фатц Фітцпатрік уже були в «Гарперзі», розмістилися у кабінці біля дверей. Фатц поклав ноги на протилежну лавку. Він намагався натягнути шкарпетку поверх бинтів, але вони були надто товсті, тож шкарпетка просто зіжмакалася навколо його пальців, наче маленький довгий ковпак.

– Подивіться, хто прийшов! – сказав Рон. – І подивіться, хто з ним! Це ж треба!