– Гей, радий тебе бачити, Крістоферсоне, – кинув Фатц. – Маю до тебе питання. Коли я захочу покупатися у ванні чи в душі, бинт зняти чи залишити як є?

– Як захочеш, Фатце, – відповів Ієн. – Мені абсолютно все одно. – Він спрямував Кеті в бік кабінки в дальньому кінці кімнати.

– Але ж я маю знати! – крикнув Фатц йому вслід.

– Просто не мочи! – крикнув Ієн у відповідь.

– Напевно, твій батько дуже від цього втомлюється, – мовила Кеті ледь чутно, сідаючи на своє місце. – Хай куди він іде, люди ставлять йому питання про своє здоров’я. Хотілося б мені, щоб нам було ще куди піти. Кудись подалі від чужих очей.

До їхнього столика підійшла Сюзан Янковіц – вона працювала в «Гарперзі» по суботах. Після іспиту з математики вона заливалася слізьми, але тепер наче заспокоїлася.

– Що їстимете, дітки? – запитала вона, занісши олівця над блокнотом. Вона була вбрана в білу блузку, що потребувала більше ґудзиків.

– Ти замовляєш чи ні? – сказала Кеті, піднявши на нього брови. Він ігнорував свій обов’язок.

– Ой. Так. Два чізбургери з усім, крім цибулі (Кеті вважала, що подих після цибулі огидний), один мілкшейк, – він глянув на неї. – Полуничний чи шоколадний?

– Шоколадний.

– Й одну колу. І подвійну порцію картоплі фрі.

Сюзан кивнула, швидко шкрябаючи в блокноті. Коли вона пішла, Кеті роззирнулася навкруги, наче ніколи раніше тут не бувала. Обличчя в неї було печальне.

– Ми сумуватимемо за цим, знаєш, – сказала вона.

– За чим саме?

– За всім цим.

Вона вказала кудись на темні дерев’яні кабінки з їхніми заплямованими, оббитими червоним сидіннями, червоними пластиковими столиками, стінами, завішаними знімками зі щасливими рибалками, що тримають великі рибини. Паперові підкладки під тарілки з пійманими на вудку рибками по краях. Над дверима в туалет висів маскінонг завдовжки три фути, чимось напханий і прибитий до стіни.

– Коли станемо старшими, ми згадаємо це місце й зрозуміємо, що воно було гарне.

– «Гарперз»?

– Навіть «Гарперз», – чесно сказала Кеті. – Ми згадуватимемо минуле й зрозуміємо, що наше дитинство було прекрасне, і все в ньому було прекрасне, аж до… – вона роззирнулася, – аж до дірок у цих сидіннях. Ми збагнемо, як нам пощастило вирости в Струані, кращого міста для цього було не знайти. Ми усвідомимо, що хай куди поїдемо, хай де житимемо до кінця життя, там не буде так ідеально, як тут.

Ієна почало злегка гризти роздратування, десь по центру грудей.