1940 рік настав і скінчився, а жоден хлопець з околиць Струана ще не побував і хвилини в бою. Артур перестав почуватися таким винним через те, що був удома. Ніхто не вручив йому біле перо й не переходив дорогу, щоб із ним не розмовляти, – всі знали, що він пробував піти в армію. Принаймні він вирощував харчі. Власне, напевно, це він їх годував. Може, саме в цю хвилину Карл та інші їли бутерброд із шинкою: шинку, хліб і масло, виготовлені завдяки йому. Він уявляв їх усіх, Карла, Еріка, Ґюнтера, Теда, Джуда й решту, як вони сидять навпочіпки в своїх окопах у нікчемних маленьких наметиках і їдять бутерброди. Йому бракувало їх, їх усіх, але Карла – особливо. Без них місто наче спорожніло.

На їхній батьківщині людям, а надто фермерам, велося важче, ніж армії. Даннів особливо не зачепило – Артур лишився вдома, тож на них війна не позначилася – але багатьом іншим довелося нелегко. Наприклад, Отто й Ґерті: коли вони благословили своїх синів іти на війну, навколо роїлося від безробітних, що шукали роботи на фермі, аж тут, мало не за ніч, вони всі зникли. Пішли добровольцями теж або влаштувалися на пов’язані з війною роботи, за які платили грошима.

Отто мав трактора, а це означало, що він міг ним охопити досить багато землі, але ферма Лунців була більша, ніж Даннів, і з нею один чоловік впоратися не міг, хоч би й мав цілий парк тракторів. Ґерті допомагати не могла: на ній був великий овочевий город, кури, свині й кілька молочних корів – вона просто не мала більше часу. Тож Отто працював сам, обробляючи поля. Зрання, якщо вітер віяв у правильному напрямку, Артур чув трактора, і звук його роботи здавався йому самотнім.

Вони з батьком допомагали скільки могли, але навіть працюючи втрьох, іноді аж до десятої ночі, коли копиці сіна відкидали великі страшні тіні у вузьких променях світла з тракторових фар, не могли подужати всього. Марнування. Їх це гнітило. Останні кілька років ні на що не було попиту й була дешева робоча сила, а тепер, раптом, попит був на все, але нікого не лишилося, хто зібрав би врожай. Й уряд напосідав на них, вимагаючи збільшення обсягів продукції. Вирощуйте більше їжі! Матінці Англії потрібні продукти! Шинка, сир, мільйони фунтів шинки й сиру, яйця (у порошку), молоко (згущене), пшениця, борошно й мало не все, що спаде на гадку.

Якогось вечора навесні 1941 року Отто прийшов з пропозицією. Хлопці й досі сиділи в Англії, божеволіючи від нудьги, й Отто цілу зиму обдумував ситуацію. Здавалося, що війна могла затягнутися на якийсь час, і навіть з допомогою від Артура та його батька він ну ніяк не міг обробляти всі свої поля. І переймався, щоб вони не зіпсувалися. Він хотів, щоб ферма була в хорошому стані, коли його сини повернуться додому.

– Я подумав, може, візьмете в мене котрісь поля?

Він сидів за кухонним столом. Артурова мати зробила йому чашку чаю, й він охопив її своїми великими червоними долонями, з нігтями такими потрісканими й чорними, що вони скидалися на тріски. Він питав, чи вони не хотіли б узяти собі якусь частину його земель і перетворити її на пасовисько, щоб мати змогу збільшити своє поголів’я молочних корів. А він зосередиться на свинях. Він залишить собі половину землі, засіяної ячменем, для свиней – з половиною він зможе впоратися. А Данни як слід скористаються рештою й так триматимуть її в доброму стані, і, якщо зможуть, заплатять йому трохи грошей. А тоді, коли війна скінчиться і його хлопці приїдуть додому, все стане як було. Якщо Артур із батьком на той момент виявлять, що мають забагато корів, то зможуть зайві продати й мати непоганий прибуток або, може, навіть купити ще трохи землі. Як їм така пропозиція?

Артур із батьком перезирнулися. Вони вже думали, чи не купити ще кілька телиць. Два роки тому про це й не йшлося б, але через війну тепер у них було трохи грошей. Небагато, звісно, – уряд однією рукою їх платив, а другою забирав податками – та все одно, вперше в житті вони мали трохи справжньої готівки. Готівки, яку можна було потримати в руках, порахувати й заплатити нею борги за Джейкове лікування, що вони вже майже зробили. Якщо війна триватиме, а ознак того, що вона найближчим часом закінчиться, не було, вони зможуть продавати скільки завгодно молока й матимуть досить грошей на те, щоб орендувати в Отто трохи землі й купити кілька корів. Може, навіть свого власного бика. А коли війна скінчиться… ну, буде видно.

Отто переводив погляд від одного до другого. Артур не міг не помітити, не міг приглушити невеликий сплеск гордості за те, що містер Лунц побачив у ньому рівноцінного учасника подій. Його мати сиділа в кріслі біля печі, плела шкарпетки для хлопців за морем, слухала, але не втручалася. Не так давно вона сама сиділа б за столом, але тепер, здавалося, залишала такі справи на них двох. У якийсь момент Джейк зайшов у кімнату – Артур помітив, як той стояв, спираючись на стіну, і слухав їх – але надовго він не затримався. Він не був рівноцінним учасником подій, певна річ. Але ж, казав собі Артур, намагаючись стишити почуття провини, яке в ньому завжди викликав сам Джейків вигляд, йому ніколи й не хотілося ним бути.

– Хотчете про тце подумати? – стривожено запитав містер Лунц.

– Напевно, ми вже подумали, – відповів Артурів батько, Артур кивнув. Отто всміхнувся й вони втрьох допили свій чай, взули чоботи й пішли подивитися на землю, що лежала, бліда й мирна, скупана місячним світлом.