За всі ці роки їхньої дружби, за тисячі годин риболовлі плечем до плеча в Пітовому старому й побитому човні вони жодного разу не обговорювали напружені стосунки між їхніми двома громадами. Що старшими ставали, то більше розуміли й менше бачили сенсу в тому, щоб це обговорювати. Але тепер йому хотілося знати, що діялося в Пітовій голові. Йому здавалося, що з усіх дітей у класі саме Піт виграв би найбільше, якби поїхав зі Струана, й іспити були його квитком.
– Що саме через що саме? – перепитав Піт.
– Може, годі вже? – мовив Ієн роздратовано. – Чи те, що ти мало не спізнився на випускний іспит, якось пов’язано з тим, що вчора ввечері Джим Лайтфут втрапив у бійку й той інший чоловік помер, а Джим тепер у в’язниці. Ось про що я питаю.
– А-а, про це, – сказав Піт. Він підвів голову до сонця й заплющив очі, все ще крутячи колесо рукою. – Та там немає чим перейматися, чувак. Просто ще одненький індіанець за ґратами, звинувачений у тому, чого не робив. Нічого нового. Таке стається весь час.
Ієнові вдалося – заледве – не накричати на нього, не сказати: «Якого дідька ти так зі мною поводишся? Я ні в чому не винен!». Він глитнув ці слова й мовчки дивився на Пітів профіль.
– Те, що сталося вчора ввечері, не має до тебе ніякого стосунку, – сказав він нарешті.
– Та звісно, – мовив Піт.
– Не має, хай йому грець! – вигукнув Ієн, раптом розлютившись від його тону. – У тебе є вибір – дозволити чи не дозволити собі втонути в цьому лайні! Це історія! Деякі люди в ній застрягли, але ти маєш вибір!
Піт, все ще не розплющуючи очей і звертаючи лице до сонця, сказав:
– Знаєш, що мені в тобі подобається, чувак? У тебе таке просте бачення життя.
Ієн їхав на велосипеді додому, його гризла злість і досада. Йому хотілося втекти від усього – втекти й жити в печері. Він навіть уявити не міг, як людству вдалося наробити стільки дурні. Він кинув велосипеда біля ґанку, піднявся сходами, настіж відчинив двері і втупився в кров’яний слід на підлозі. У нього стріпнулося серце, але за мить він побачив, що крові, проти попередньої ночі, небагато – просто розмазані краплі, що через регулярні інтервали ведуть до бокових дверей приймальні. Він заглянув у кімнату. Ранкові приймальні години скінчилися й Марджі, медсестра, пішла додому обідати. Там нікого не було, крім Фатца Фітцпатріка, який сидів на одному зі стільців. Його нога, обгорнута чимось дивним, – можливо, сорочкою, бо з пов’язки наче стирчали рукави – лежала в невеличкій калюжці крові.
– З тебе кров тече на мою підлогу, – сказав Ієн. Він уже відчував, як напруга в нього на душі слабне. Він був би радий будь-якій нагоді відволіктися, але Фітц у приймальні перевершив усі його сподівання.
– Перепрошую, – відповів Фатц. – Нічого не можу вдіяти. – Його велике кругле обличчя було ще блідіше й печальніше, ніж зазвичай, але такий самий вигляд він мав і коли вийшов з класу після іспиту.
– Якщо ти хотів накласти на себе руки, – вів далі Ієн, – то краще різати зап’ястя, а не ногу.
– Я порізався об бляшанку.
– Серйозно? – перепитав Ієн. – Як тобі вдалося? – Він підтягнув один зі стільців і поставив його перед Фатцом, узяв з півдесятка «Нешинал джіогрефік» та каталогів із «Ітона» зі стоса на столі, поклав їх на стільця і підняв на них Фітцову ногу.
– Я не хочу це обговорювати, – відповів Фатц. – Це найгірший день у моєму житті.
– А ти часу не марнував, – мовив Ієн. – Від закінчення іспиту й години не минуло. – Він дивився на ногу. Кров ще текла, але вже повільніше. Тепер вона псувала журнали. Ієн глянув на двері батькового кабінету. – Ти перевірив, чи в нього там хтось є, правда? – запитав він.
Фітц кивнув.
– Що він робитиме? Що зазвичай роблять із ранами?