– У нас немає часу, – відповів лікар Крістоферсон. – Допоможи мені з цим, будь ласка.

– Ненавиджу ці чортові голки! Скільком мерзотникам я віддав свою кров за всі ці роки?!

– Ґеррі, ми поспішаємо.

Все ще бурмочучи собі під носа, полісмен допоміг йому покласти старі двері, якими вони користувалися як столом для переливання крові, на підставки.

– Будь добрий, закоти рукав і ляж. – Ієнів батько вже повернувся до шафи, поспішно витягаючи приладдя з шухляди.

Ієн відчув, як чоловік здригнувся, а тоді вдихнув і повільно, довго видихнув. Він і далі дивився в стелю.

Ієн чекав, доки він вдихне знову. Батько стояв до них спиною, готуючи трубки для переливання. Ієн вдивлявся чоловікові в лице. Дихай, подумав він. Чоловік дивився у стелю й не моргав. «Тату?» – сказав Ієн. Його власне серце раптом стало гупотіти так сильно, що він сам заледве дихав.

Його батько озирнувся, кинув трубки й підійшов, приклав долоню до чоловікової шиї збоку. Він похитав головою, а тоді підняв руку зі стиснутим кулаком і вдарив чоловіка в груди біля серця з такою силою, що Ієн аж підскочив.

– Тисни й далі. – Він іще раз перевірив пульс. – Не відпускай. Спробуємо ще раз.

І знову він ударив чоловіка, цього разу сильніше. Ієн відчув, як струснулося чоловікове тіло. Його власні руки, плечі й шию мало не судомило від напруження стояти в тій самій позі, але він заледве це помічав. Він увесь зосередився на тому, щоб силою волі примусити чоловіка вдихнути. Дихати – це так легко, він точно зміг би, якби спробував. Ієн зрозумів, що робить глибокі вдихи, щоб продемонструвати, як це легко.

Його батько ще раз перевірив пульс і похитав головою.

– Ще один, останній, раз.

Він знову вдарив чоловіка. Помацав пульс.

– Бідолаха, – сказав він. – Бідолаха.

Ієн не відривав від батька погляду. Він не міг у це повірити. Не може бути, що все скінчилося так швидко, так просто.

– Це кінець? – запитав Ґеррі Мойніган.

– Так. – Лікар зітхнув і відступив. – Можеш відпустити, Ієне. Це вже не допоможе.

Ієн опустив очі на чоловіка, який і досі лежав і дивився в стелю, який точно ось-ось моргне й нарешті зробить вдих.

– Можеш відпустити, – повторив батько. – Він помер. – Він підійшов до шафи під вікном, дістав простирадло, приніс його до столу й став розгортати. – Відпусти, Ієне, – сказав він лагідно. Ієн глянув на свої долоні, на пальці, які й далі тиснули на чоловіків пах. – Ну ж бо, – мовив батько.

Ієн примусив себе забрати руки. З рани витекла тонка цівка крові. Він відступив від столу, затиснувши зболені руки під пахвами, й дивився, як батько закрив чоловікові очі й накрив його простирадлом. Сержант Мойніган свистів крізь зуби, дивлячись на Джима Лайтфута. Ієнів батько підійшов до раковини й помив руки, тручи їх із зусиллям; обличчя його спохмурніло. Він узяв стільця з-під стіни й поставив його до світла.