Її голос його роздратував. Викликав у нього бажання закричати на неї, чого він ніколи не робив. Тож він не піднімав голови й далі жував свою вечерю. Плоскостопість. Його переповнювало приниження й розчарування. Певна річ, усіх його друзів узяли. Як тоді, коли йому виповнилося шістнадцять і всі кинули школу, крім нього. Він був наче той жалюгідний чортів бичок, що назавжди застряг у загорожі, дивлячись, як решта стада бреде в бік зеленішої трави.
– Ти спробував, – повторила його мати. – З плоскостопістю нічого не вдієш, Артуре. Ти нічого не можеш зробити.
– Та певна річ, що може, – сказав батько. Він наче ожив після шоку і щось у його голосі – якась готовність, спротив, як у чоловіка, що збирається з силами для битви – примусило Артура завмерти, не донісши виделку до рота.
– Про що ти кажеш, Генрі? Його не взяли.
– Стільки хлопців, – сказав його батько. – Стільки хлопців. В Отто Лунца – всі троє підуть. А на фермі хто працюватиме? А в Джима Колінза – взяли обох. У Франка Лібовіца – так само. Для роботи в полі потрібні руки. Країні потрібна їжа. Армії потрібна їжа.
– Про що ти кажеш, Генрі? Артур спробував записатися. Він запропонував себе, а його не взяли. Більше він нічого не винен. Він вільний продовжувати освіту.
Артурів батько поклав виделку, кілька разів обтер долоні об сорочку, а тоді глянув на дружину з іншого боку столу.
– Артур не просиджуватиме штани в школі, доки інші хлопці воюють. Про це я кажу. Якщо він не може воювати, то працюватиме на фермі.
– Генрі, немає…– сказала його мати, але батько підняв руку й урвав її.
– Більше ніякої школи, – мовив він. – Таке моє слово, Мері. Більше ніякої школи. – Він узяв виделку й продовжив їсти.
І на цьому школа для нього скінчилася.
Вільний. Дев’ятнадцятирічний, плоскостопий, перейнятий почуттям провини, але нарешті вільний.
Глава 7
Коли був молодший, Ієн думав, що з віком усе стає зрозумілішим. Дорослі здавалися йому такими впевненими, такими обізнаними, не лише щодо фактів і чисел, а й важливих питань: відмінності між правильним і неправильним, що справжнє, а що ні, у чому сенс життя. Він припускав, що в школу ходять, щоб учитися, починаючи з легкого й далі переходячи до ширших питань, і коли їх вивчають – все, настає просвітлення й надалі життя тече просто й зрозуміло.
Яка дурня. З віком усе ставало дедалі складніше й незрозуміліше. Він більше нічого не розумів, нічого й нікого, й себе також.
Кеті порвала з ним у квітні. Сказала, що їхні стосунки нікуди не рухаються. Він і не знав, що вони мали б. Куди вона хотіла б, щоб вони рухалися? Коли він спитав про це, вона розридалася. Тепер вона його уникала, відверталася від нього, йшла геть, якщо він намагався до неї заговорити. Йому було мулько на душі через це. Вона йому й досі подобалася, й він волів би залишитися друзями.
А ще треба було розібратися з не менш складною справою – яку вибрати кар’єру. Кілька місяців тому містер Гарді, вчитель історії, попросив його затриматися після занять для «невеличкої розмови». У тринадцятому класі їх було дев’ятеро, шестеро хлопців і троє дівчат, і містер Гарді мав «невеличку розмову» з кожним із них по черзі, тож Ієн знав, що це мало статися.
– Отож, – сказав містер Гарді, зачиняючи двері за Ієном і вказуючи йому на стільця. – Що ти вибрав?