– Він засмутився?
– Господи! – сказав Артур, знову перейнятий душевним болем. – Звісно, засмутився!
Йому було несила витримувати простоту цих питань і розуміння того, що, напевно, Джейк лежав у лікарняному ліжку, нездатний рухатися, ставлячи собі ці питання цілих три місяці.
– Він не приїхав провідати мене, – мовив Джейк. – Жодного разу.
– Мама хотіла поїхати! – знічено відповів Артур. – Це коштувало багато грошей. Удвох вони поїхати не могли.
Джейк відвів погляд. Врешті, не дивлячись на нього, сказав: «Хай там як, напевно, це не має значення». Він наче хотів сказати щось іще, але вони почули материні кроки на сходах.
І як спокутувати провину за таке? Цілого життя буде мало.
Того літа Артурові здалося, що його життя змінилося назавжди – він і подумати не міг, що все колись стане так, як раніше. І все ж стало. Минув День праці, скінчилися канікули, й мати примусила його повернутися в школу. Неймовірно. Він, дев’ятнадцятирічний, завбільшки з вантажівку хлопець, що за п’ять місяців душевних мук утратив останні залишки дитинства, сидить за партою, як малюк, удруге повернувшись в одинадцятий клас.
Його друзі – Карл, Тед та інші – коли він із ними побачився, теж не могли в це повірити. Вони цього так не сказали, але Артур знав, що їм уся ця справа здавалася просто ганебною. Ніхто з них не був схильний давати непрохані поради, але Карл сказав якось напівпошепки, говорячи кутиком рота й дивлячись геть у ліси: «Чому ти просто не перестанеш ходити, Арте? Вона не може тебе примусити. Ти більший за неї». Артур подумав про це. Уявив, як стоїть на кухні й каже: «Мамо, я не піду. І на цьому все. Просто не піду». Але втілити це в життя так і не зміг. Він ніколи не суперечив їй і, напевно, ніколи й не стане.
Смішно було те, що Джейк, який рвався повернутися в школу, не мав і близько для цього здоров’я і, схоже, мусив пропустити цілий рік. У кінці серпня лікар Крістоферсон приїхав на ферму, зрізав його гіпс, допоміг стати на ноги й підтримував, доки той робив свої перші кроки, а тоді оголосив їм, що хоч Джейк і добре одужував, тепер у нього одна нога коротша за другу й він шкутильгатиме до кінця своїх днів.
Артура ця новина вразила куди більше за Джейка. Джейк поводився так, наче вважав, що шкутильгання може навіть виявитися цікавим. Артур же, з іншого боку, знав, що, якщо вони обидва доживуть до ста років, кожного разу, коли дивитиметься на Джейка, він бачитиме його коротшу ногу.
І все ж він майже забув про це, мучачись тим, що повернувся до школи. Перші кілька днів минули в тумані невір’я. Він сидів за партою, наче мішок із цементом, нічого не чуючи й не бачачи. А тоді, зранку понеділка другого тижня, їх зібрали в спортзалі, втиснувши всі класи разом, і містер Віллер, директор, вийшов і піднявся на невелику сцену посередині, і сказав, що має зробити велике – ні, історичне – оголошення.
Артур перестав слухати. У спортзалі були високі вікна, в які не було як виглянути, наче у в’язниці, тож натомість він дивився на свої ноги й думав, що радше помер би, замість тут стояти. Однак за хвилину чи дві він відчув, що зал розворушився – діти дивилися одне на одного, деякі з них усміхалися й мали радісно-збуджений вигляд – а тоді зловив кілька слів із того, що казав містер Віллер. «Обов’язок» було одне з них, а «патріотизм» – друге. Виявилося, що це історичне оголошення й справді було досить історичне. Канада вступила у війну.
Чутки про те, що наближалася війна, ширилися вже давно. Власне, у «Теміскеймінг спікері» за попередній тиждень було щось про те, що Англія почала війну з Німеччиною, але для Артура це мало що означало й не означало б багато, навіть якби він не мучився почуттям провини. Люди жартували, що єдині важливі новини на Півночі – це погода, але він не розумів, що в цьому такого смішного. Це правда. Його батько сказав би так само. З усієї сім’ї лише мати цікавилася тим, що відбувалося у світі за межами їхнього дому. Вона читала газету і хотіла б мати й радіо теж – «Спікер» надходив лише раз на тиждень, тож на той час, коли вона отримувала новини, вони вже застарівали. Але коли Артур із батьком поверталися ввечері з поля, то були такі виснажені, що їм було байдуже, навіть якби півсвіту зникло з карти.
Але тепер, здавалося, що світ дістався й до Струана. Містер Віллер, стоячи на хиткій маленькій сцені посеред спортзалу, зачитував їм промову самого прем’єр-міністра, містера Макензі Кінга, з якою той звернувся до народу. «Сили зла випущено у світ», – читав містер Віллер. Він глянув на своїх слухачів, спортзал, повний дітей, вишикуваних за віком і зростом: наймолодші навсидячки на підлозі попереду, старші навстоячки позаду. Його обличчя було похмуре. «Сили зла», – повторив він. Може, йому подобалося, як це звучить, бо він повторив це знову, цього разу наче великими буквами. «СИЛИ ЗЛА!». Він почекав, доки слова відіб’ються від стін спортзалу. «І кожен придатний до служби чоловік, – він заговорив тихіше й повільно обвів поглядом слухачів, уже не читаючи, а виголошуючи свою власну промову, – кожен придатний до служби чоловік рватиметься піти захищати нашу батьківщину. Ті з вас, хто ще не доріс, не засмучуйтесь. – Він серйозно глянув на молодших дітей, що сиділи на підлозі біля його ніг. – Ваша черга ще настане. – Він підняв голову й усміхнувся до старших хлопців. – А ті з вас, хто
На цьому заняття в школі скінчилися. Артур зібрався був іти додому, але передумав і повернувся в Струан. Він вирішив, що коли інші хлопці почують новини, то, напевно, прийдуть у місто. Там уже було повно людей – Артур ще ніколи не бачив таких натовпів. Вони зібралися маленькими групками навколо ґанку поштового відділку й східців банку. Старші виглядали переважно занепокоєними й серйозними, молодші – збудженими. З півдесятка хлопців сміялися, вищали й зіштовхували один одного зі сходів аптеки. Доки Артур дивився, містер Філіпс, аптекар, вийшов і сказав, що в такий день негоже так поводитися.
Артур стояв трохи віддалік групи чоловіків біля відділку пошти. Вони казали, що все скінчиться за кілька тижнів, що той Гітлер просто приндиться. Артур слухав їх, схиливши голову, і виглядаючи Карла чи когось із решти компанії. Врешті він побачив, що Карл і Тед ідуть дорогою і рушив їм назустріч.
– Здоров! – гукнув Тед. – Ти чув, так?
– Ага.
– Ну й що думаєш? – сказав Карл. – Підеш воювати?