– Майже чотирнадцять! – сказав Картер, раптом оживши й розсерджено відхиляючись від сержантового пальця. Однак він не здавався зляканим. Ієна це мимоволі вразило.

– Іншими словами, тринадцять. На три роки молодший, ніж треба. Ти ж міг когось убити. Або вбитися сам. Не дуже розумний вчинок, га?

Картер не відповів.

– Ці діти, – зітхнув сержант Мойніган. Він підтягнув штани. У нього було немаленьке черевце, і його штани весь час програвали боротьбу за те, щоб залишатися поверх нього. – Гаразд, я пішов. Напевно, його батько зможе по нього приїхати, коли витягнемо вантажівку. Якщо вона ще справна. На вигляд вона не дуже пом’ята. – А тоді до Картера: – Якщо батько не злупить із тебе три шкури, вважай, що тобі пощастило.

Він пішов, і вони почули, як від’їхала поліційна машина. Ієн сидів на батьковому стільці й розглядав Картера. Картер утупився у підлогу.

– То щó, ти просто хотів покататися? – запитав Ієн. Він пригадав, як випрошував у батька дозволу поїздити по дорозі біля озера, де годинами не бувало інших машин. Йому тоді було чотирнадцять, не більше.

– Ага.

– А чого ти батька не попросив? Він би тебе повіз, хіба ні? – Більшість дітей із ферм, з якими він був знайомий, у такому віці вже водили батьківські трактори. Але ж у Даннів не було трактора.

Картер підвів погляд. Під бинтом його обличчя було й досі дуже бліде, а очі – збуджені й сердиті. На підборідді в нього засихали мазки крові; якби це був хтось інший, Ієн їх витер би, але він підозрював, що Картерові це не сподобається.

– Так я просив.

– І що він сказав?

– Те ж саме, що й завжди. «Не зараз». Усе «не зараз». Він нічого не дозволяє мені робити.

– Ти про що? – запитав Ієн, зацікавившись. – Що саме?

Картер знизав плечима й відвів погляд, витягнувши губи в згірчену лінію. На якусь мить Ієнові стало його шкода. Артур і справді приділяв йому мало уваги. Навіть коли давав якесь завдання, то близько біля дому, щоб був під материним наглядом.

– А мама? Хіба вона не може навчити тебе водити?

– Вона надто зайнята, – відказав Картер сумовито.

– Ну, іноді й ні.

Ієн уявив Лору на пасажирському сидінні побитої старої вантажівки і як вона спокійно й терпляче вчить свого сина. Ну, може, й не спокійно – він згадав, з яким поспіхом вона завжди метушилася. Її важко назвати спокійною. І тепер, коли він над цим замислився, то збагнув, що вона не завжди була аж така терпляча з дітьми, особливо з Картером. Та все одно вона чудова матір. Картер навіть не уявляв, як йому пощастило.

– Вона завжди надто зайнята, – сказав Картер і досі згірченим тоном. – Вона постійно зайнята.

– Напевно, ти просто попросив у невдалий час, – сказав Ієн. – Спробуй іншим разом.