Вода була така холодна, що в Ієна мало не зупинилося серце. Він виринув, від шоку хапаючи ротом повітря, й побачив Піта, що стояв над ним і всміхався, як той кіт.
– Ти його охрестив, – сказав він. – Це хороший знак – затопити своє каное, коли вперше виходиш на воду. Ти станеш щасливчиком.
І він мав рацію, бо Ієн взявся за бортика, виштовхнув себе з води, потягнувся по Пітову руку й чисто випадково зумів її вхопити, смикнувся назад, і Піт теж опинився у воді. Це було як у старі часи.
У церкві Ієн з батьком сиділи на тій самій лавці, що й завжди. Людей було повно. Схожа на літню погода всіх звеселила й додала їм готовності досидіти до кінця проповіді в обмін на задоволення згодом зібратися довкола церковних сходів й обмінятися плітками. Жінки вбралися в літні сукні й капелюшки зі штучними квітами. Всі мали бадьоріший та енергійніший вигляд, ніж місяць тому, коли ще лежав сніг. Діти й ті здавалися не такими вередливими, як завжди. Вибивався лише преподобний Томас. Його проповідь була на тему болю – про те, що життя треба сприймати таким, як воно є, терпіти з усмішкою на вустах, радіти близькості з Богом, що можна відчути через страждання. Ієн, через ранкове купання був бадьоріший, ніж завжди, почув, як його батько тихенько пирхнув. Він бачив більше болю, ніж преподобний Томас.
Артур і Лора Данн зі своїми дітьми сиділи на три ряди попереду, як завжди. Ієн втупився поглядом у Лору, як робив, здавалося, все своє життя. Якби там була Кеті, він почувався б винним, але її сім’я відвідувала баптистську церкву на іншому краю міста. У глибині душі Ієн цьому радів – так він міг зосереджуватися на Лорі. Він і далі відчував своє звичне змішання емоцій, коли був поруч неї. Так, ніби п’єш холодну воду в пустелі й тебе живцем з’їдає армія мурашок, і все це водночас.
Після церкви, коли Артур повернувся у вантажівку, щоб ні з ким не довелося розмовляти, вона підійшла й заговорила до нього.
– З днем народження, – сказала вона. Картер пішов за своїм батьком, але Джулі й Марч залишилися з мамою. Джулі сором’язливо всміхалася Ієнові. Вона його соромилася, бо взимку так мало з ним бачилася. Марч, маля, що вже не був малям, перестав викопувати великим пальцем канавку в піску біля материної ступні й допитливо підвів на Ієна погляд. – Хіба ви не привітаєте Ієна з днем народження?
– З днем народження, – сказала Джулі.
– Дякую, – відповів Ієн.
– У мене є машинка, – сказав Марч.
– Справді? – запитав Ієн. – Де ж вона?
– Вдома, – відповіла Лора, – інакше він би бігав і грався нею у проході між лавками.
– Якого вона кольору? – запитав Ієн у Марча. Йому вже було десь майже три. За останні два роки він значно покращав. Як і Джулі. Тепер Ієн не був проти їхнього товариства.
– Синя, – невпевнено відповів Марч, підводячи погляд на матір, щоб дістати підтвердження. Вона кивнула.
– Як у твого татка, – мовив Ієн, і Марч глянув на батькову вантажівку, припарковану під деревом. Він похитав головою.
– Вона менша, – сказав із жалем у голосі.
– Може, ще виросте, – відповів Ієн, і Марч нахмурився на нього з-під світлого чубчика.
– Ієн дражниться з тебе, – пояснила Лора. Вона погладила щоку Марча зовнішнім боком долоні, й Ієна сповнила хіть.
Він дивився, як вона повільно йшла до вантажівки, як Джулі й Марч плелися за нею, наче маленькі шлюпки за великим кораблем. Картер й Артур стояли біля машини. Картер спитав щось у батька, Артур похитав головою, і той відвернувся, згорбивши плечі. Типова для нього поза.
Але він насправді непоганий хлопець, подумав Ієн. Він не огризається до батьків, не відмовляється робити, як сказано, не кидає каміння людям у вікна. Він просто завжди здається таким сердитим. Ієн бачив його на шкільному майданчику під час перерви чи обіду – він стояв і дивився, доки інші хлопці з його класу ганяли м’яча. Він не був вправний у спорті. Принаймні не в командному. Єдине, що йому справді добре вдавалося, як Ієнові було відомо, – це біг. У спортивних змаганнях під кінець року він зазвичай вигравав перегони, в яких виступав. Він прилітав до фінішу, з червоним від радісного збудження лицем, за двадцять ярдів попереду решти. Може, він любив швидкість – на велосипеді він теж ганяв. Іноді вечорами Ієн бачив, як він мчав дорогою, нахилившись над кермом, опустивши голову, й за ним тягнулася довга низька хмара пилу.