Його лють луною бриніла в непорушному повітрі.

Усе літо, доки під палючим сонцем зріли посіви, із зелених стаючи матово-золотими, Артур відпрацьовував свою провину в полі. Гарував від світанку до заходу сонця. У роботі було заспокоєння, але не прощення.

Джейк повернувся додому в кінці липня. Машина швидкої допомоги привезла його аж із Садбері. Додаткові борги, але коли подивишся на нього, стає соромно думати про гроші. У гіпсі від голови до п’ят: обидві ноги в гіпсі від ступнів до стегон, а тоді ще один шмат сковував його від стегон до підпахв. Його обличчя, власне, мало не єдина видима частина тіла, було таке худе, що здавалося, ніби натягнута на кості шкіра ось-ось трісне.

Санітари занесли його в кухню на ношах і поклали на ліжко, яке Артурова мама там для нього облаштувала. Коли вони пішли, вона, розриваючись на частини від суміші тривоги й радості, пішла нагору взяти щось іще, що мало б допомогти Джейкові влаштуватися зручніше, і коли батько, який, відколи приїхала швидка, й слова не сказав, знову вийшов надвір, Артур підійшов до Джейкового ліжка. У роті було так сухо, що він заледве подужав заговорити.

– Як справи? – нарешті здобувся він на слово.

– Та нічого, – сказав Джейк.

Вони глянули один на одного. Артур і далі не був здатний розуміти виразу братового обличчя, як і раніше, але знав, що мусив сказати те, що мав сказати, відразу, перш ніж мине ще одна мить. Він облизав губи.

– Щодо того, що сталося, – почав він.

Джейк уважно на нього дивився.

– Мені шкода, – спробував сказати Артур, але його голос обірвався. Він глитнув і спробував ще раз. – Мені за це шкода.

Це звучало так безглуздо, що він майже очікував почути Джейків сміх. Зробив свого брата інвалідом на все життя й усе, що можеш сказати, це «Мені шкода»? Але якщо й існували інші слова, він не знав, які саме.

Джейк на якусь хвилину відвернувся, дивлячись на ті двері, через які вийшов батько. Він на тому ліжку скидався на шестирічного і водночас шістдесятирічного. За хвилину він знову глянув на Артура й сказав:

– Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?

Артур видихнув так різко, наче його вдарили в живіт. Він підготувався до криків звинувачення чи сказаної лютим шепотом погрози відплати, або що Джейк скаже, що ненавидітиме його до кінця своїх днів, але не до цього прямого, простого, нестерпного питання. Коли нарешті здобувся на слово, він зміг сказати лише: «Господи, Джейку, ні. О Господи, ні» – між хрипінням і схлипом.

Джейк якийсь час на нього дивився. А тоді сказав:

– Як батько?

– Що? – перепитав Артур, витираючи носа тильним боком долоні. Він чув кроки матері нагорі. Якщо вона почує їхню розмову, це її вб’є.

– Батько дуже засмутився?

– Господи, Джейку! Що ти таке питаєш?

Джейк дивився на нього, не відриваючись.