– Ага, – знову сказав Артур.

Він розумів, що це розв’яже всі проблеми. Він піде добровольцем, відбуде на війну, і навіть якщо та протриває лише кілька тижнів, мати вже більше не зможе відправити його знову в школу. Ніхто, навіть вона, не може відправити назад у школу людину, що вдягала військову форму. Він битиметься за свою країну. Це буде добра справа, щось, що переважить жахливі події літа.

Він не обговорив це з батьками. На той час, коли прийшов додому, вони вже дізналися новини, але якщо думка про те, що він може піти в армію, й промайнула в них, вони про це не сказали. Напевно, сподівалися, що йому це не спаде на гадку. Мама спробувала б його зупинити, та й батько, напевне, теж. Батько не схвалював війн. Він побував на останній і відтоді назавжди відчув до них огиду. Артур шкодував, що мав їх обманути, але інакшого виходу на бачив.

Він зустрівся з Карлом і Тедом та кількома іншими того ж дня після вечері. Карл чув, що групи набору добровольців їздили по Півночі, записуючи людей, але вони вирішили, що не стануть чекати. А що як така група й слухом не чула про Струан? Він не дуже великий, може, його навіть на карті немає. Певніше буде поїхати в Норс-Бей – саме туди їхали більшість чоловіків. Вони погодилися почекати кілька днів на випадок, якщо у «Спікері» щось наплутали й насправді ніякої війни немає, але вже за день стало ясно, що таки є.

Наступного ранку вони цілою компанією: Артур, Тед і Джуд Лібовіци, Карл і два Карлові старші брати, а також кілька хлопців з тартака та двоє індіанців із резервації вирушили всі разом. Артур пішов з дому в звичний час, так, наче в школу. Його проймав холодний піт від думки, що скажуть батьки, коли дізнаються, але на той час вороття вже не буде. Якщо записався, то все.

Артур так хвилювався через те, якою буде реакція його батьків, що тільки опинившись у глибині вантажівки – вони взяли стару машину Карлового батька, – почав думати про те, що це означатиме для них із практичного погляду. А тоді так пошкодував, що мало не вистрибнув. Як він може піти геть і залишити батька працювати на фермі самого, ще й у боргах по самі вуха? Але тоді він подумав, що їхніми краями й далі бродитимуть чоловіки, шукаючи роботи, і хоч батько не міг собі дозволити їм платити, багато з них були в такому відчаї, що не відмовлялися працювати за триразове харчування й ліжко в сараї. Та й хай там як, війна скінчиться за кілька тижнів, і він буде вільний працювати з батьком цілий день, кожен день до кінця свого життя, так що як не крути, все складається на краще.

Їм випав хороший день для такої поїздки. Теплий і сонячний. Вони всі покидали свої куртки на підлогу кузова, сиділи на них і дивилися, як проминають дерева, каміння й поля. Діставшись до Нью-Ліскерда, поїхали на південь, через Темагамі. Артур уже опинився далі від дому, ніж коли-небудь бував у своєму житті. Карл узяв великий мішок яблук, і вони сиділи й жували їх, обговорюючи, що буде далі. Вони вирішили, що всі підуть у піхоту. Тед сказав, що військово-морські сили йому не подобаються – а що як корабель потоплять? – а щодо повітряних сил, то й думати забудьте. Ніхто з них не вірив у ті парашути; вони всі мали чималенький досвід полювання й бачили, як підстрелена пташка каменем падає на землю. «Так на них мало не саме пір’я, – сказав Карл. – Вони ж нічо’ не важать. Подумайте, як швидко ми впадемо. Чорт, та ми зробимо таку яму, що й могилу копати не доведеться».

Вони трохи поговорили про війну, але ніхто до пуття не знав, у чому там була суть. Цей німецький хтось-то там, Гітлер, хоче захопити світ – це все, що вони знали. А потім запала незручна мовчанка, бо вони всі раптом пригадали, що в братів Лунців батьки з Німеччини. Аж тут Ґюнтер, найстарший, напевно, збагнув, чому всі мовчать, бо раптом розізлився й сказав, що вони такі самі канадці, як і решта хлопців у вантажівці, такі самі канадці, як і всі інші в цілій чортовій країні; вони тут народились і їхні батьки поблагословили їх іти битися за Канаду – не за Англію, зауважте, вони битимуться не за Англію, а за Канаду – і сказали взяти вантажівку, поїхати й записатися добровольцями, тож яких іще доказів кому треба? Це всіх присоромило.

Відтак на якийсь час запала мовчанка. Природа все ще була досить дика. Артур роздумував над тим, яка Німеччина чи хай які краї, де вони опиняться. Не така красива, як Канада, в цьому можна не сумніватися. Від цієї думки йому заболіло в грудях. Він уже відчув тугу за домом, а від’їхав тільки на якихось п’ятдесят миль.

Аж раптом вони опинилися в Норс-Беї, великому місті, куди більшому за Струан: скрізь будівлі, дороги повні легкових автомобілів, вантажівок, військових машин. Скрізь роїлося повно чоловіків і хлопців, сотні й сотні, здавалося Артурові, й усі хотіли піти в добровольці. Деякі наче вийшли просто з лісу – міцні на вигляд чолов’яги з бородами до живота й у такому вбранні, ніби вони вже пройшли кілька воєн. Напевно, звіролови, мисливці чи лісоруби; значна більшість – із рушницями, наче думали, що від них очікуватимуть, щоб вони прийшли зі свою зброєю. Для Артура було загадкою, як вони могли дізнатися новини так швидко, але вони були там. Він подумав, що не буде проти служити в одному підрозділі з декотрими – з деякими з них та індіанцями. Ті мали такий вигляд, наче вміли як слід за себе постояти й можна було не сумніватися, що вони збіса добре стріляють.

Тільки подумавши про це, він усвідомив, що на війні вбивають людей. Навіть його самого можуть убити. Ця ідея видалася йому кумедною. Лише кілька днів тому він стояв у шкільному спортзалі, думаючи, що ліпше померти, ніж там стояти, а тепер скидалось на те, що, може, Бог зловив його на слові. Однак він у це не вірив. Не міг уявити себе мертвим. Так само як не міг уявити, що когось уб’є, не міг уявити, як наставляє на когось рушницю, не кажучи вже, щоб тиснути на курок. Але, мабуть, можна буде просто стріляти вбік від них і сподіватися, що вони зроблять те ж саме для тебе.

На той момент вони вже припаркували вантажівку й стали в чергу, і доки Артур думав про все це, їх спрямовували, наче стадо худоби, люди ставили їм питання й заповнювали форми. Врешті Артур виявив, що стоїть біля великого намету в чому мати народила, а його оглядає якийсь старий чоловік у формі – як виявилося, лікар. Лікар ще багато про що його питав, про хвороби, на які він хворів, і подібні речі, багато на що Артур не міг нічого відповісти, й від цього й від сорому стояти там голяка він не міг зосередитися на тому, що той казав, тож лише за якийсь час збагнув, що його не беруть.

– Але ж чому? – запитав він ошелешено, коли нарешті це усвідомив. – Що зі мною негаразд?

– Плоскостопість. Стопи пласкі, мов млинці, – відповів лікар, шкрябаючи у формі. – У житті плоскіших стоп не бачив. – Він глянув на Артура. – Знаєш, кажуть, що армія маршує на животах? Брехня це, синку. Армія маршує на ногах, а твої ноги для цього непридатні. – Він відкинувся на спинку стільця й реготнув так, наче щойно дуже вдало пожартував, а тоді став шкрябати далі.

Артур опустив погляд і притиснув свої причандалля однією долонею, щоб вони не затуляли ноги. Його ступні й дійсно здавались пласкими, але що тут такого? Вони працювали. Він пройшов ними тисячі й тисячі миль по своїх полях, несучи мішки картоплі, снопи сіна, бушельні відра кукурудзи, а в армії вважають, що він не зможе носити гвинтівку й маленький наплічник через якісь поля в Європі?

– Вони не болять, – сказав він до лікаря. – Ніколи не боліли. Крім одного разу, коли брат кинув мені в ногу ножа.

– Іди додому, синку, – сказав лікар, не піднімаючи на нього очей. – Наступний, будь ласка.

Йому дали маленький значок, щоб почепити на лацкані, який давав би знати, що він непридатний для служби, а не боягуз. Але ніхто не знатиме, що він означає. Люди не стануть підходити й читати, що написано на значку, перш ніж скласти про тебе свою думку.