Чи знав він, що цього разу Джейк не прикидався? Іноді він думав, що мусив знати, глибоко в душі. Джейк так його дратував того дня, що, може, це він навіть наврочив йому впасти. Може, лише на одну мить, серцем він хотів, щоб Джейк загинув.

Йому хотілося, щоб хтось його покарав, кинув за ґрати чи щось таке, однак він знав, що не буває гіршого покарання, як дивитися на те, що переживають його батьки. Він хотів зізнатися, але не міг наважитися. Треба було йому зізнатися ще тоді. Він пригадував, як мама, нахиляючись над Джейковим покрученим тілом, голосила: «Як же це сталося? Ох, як же це сталося?». Пригадував, як сказав їй, що Джейк послизнувся. Варто було йому тоді сказати правду. Він мав би сказати: «Я міг врятувати його, мамо. Але я йому не повірив». Варто було зробити це тоді, бо з кожним днем йому було дедалі важче з цим жити. І гірше, куди гірше, що колись, скоро, Джейк сам усе їй розкаже, і вона розповість батькові, й тоді вони по-справжньому його зневажатимуть. Після кожної материної поїздки в Садбері він вглядався в її обличчя, щоб зрозуміти, чи вона знає. Але щоразу у неї був такий самий вигляд, як і завжди. Чого Джейк чекав? Чому він їй не сказав? Бували часи, коли Артур цього прагнув.

А тоді, через три місяці після нещасливого випадку, вони з батьком одного пообіддя працювали на необробленій землі, зрізали пагони тополь на паркан, і раптом, ні з того ні з сього, батько запитав:

– Як він упав?

Вони не обговорювали Джейка. Вони взагалі не розмовляли. Погода стояла спекотна й безвітряна, небо обважніло погрозою дощу, й мухи з москітами доводили їх до сказу. Вони просто старалися закінчити роботу й зробити це швидко, щоб нарешті вибратися з заростів.

Артур випростався й витер рота зворотним боком долоні. Він мав би радіти, що тепер нарешті міг усьому покласти край, але його нутро перетворилося на драглі.

– Він… послизнувся, – відповів він нарешті.

Знову ця брехня. Він не дивився на батька. Втратити його добру думку про себе – раптом це стало здаватися нестерпним, гіршим, ніж миритися з провиною.

– Там є бильце, – сказав батько, теж на нього не дивлячись. Він сперся на гнучкий тополиний пагін однією рукою, нахиляючи його, готовий ударити сокирою.

– Так, але він прослизнув… під нього.

– Прослизнув під бильце? Ти це хочеш сказати?

– Ага.

– Дуркував він, от що, – сказав Артурів батько, розрубуючи стовбур тополі одним лютим ударом. – Так я й думав. Дуркував, як завжди.

– Так, але… – мовив Артур. Існувала ймовірність, про яку він не подумав, що батько покладе провину на Джейка.

– Нічого не але! – викрикнув батько розгнівано. – Нічого не але! Дуркував, як завжди дуркував. І подивися тепер. Подивися, що сталося.

Він підняв зрубану тополю, зі злістю відрубав крону й кинув до купи інших стовбурів.

– Як ми за це розплатимося, га? Скажи мені. Знаєш, що станеться, коли ми не розплатимося? Банк забере ферму. От що станеться.

Артурове серце гупотіло. Він відчував слова, що перекочувались у нього в роті, мов камінці, так багато, що він ними мало не похлинувся, вони прагнули вирватися всі разом. «Це моя провина, тату. Я дав йому упасти. Я міг його врятувати. Я міг дотягнутися до нього, але не став. Я думав, він знову дражниться, але, здається, знав, що ні. Здається, я знав. Знаєш, що я йому сказав, коли він крикнув до мене, що зісковзує? Я сказав «добре», тату. Я сказав «добре».

Він спробував це вимовити й навіть розтулив рота, але батько накинувся на нього, направивши на сина обух сокири.

– Не смійте в біса його захищати! Ніколи більше не смійте цього робити! Ні ти, ні твоя матір! – Він потряс сокирою перед Артуром. Він був такий лютий, що аж бризкав слиною. – Чотирнадцять чортових років, ніколи не брав на себе відповідальності ні за що, ні за одну річ. Шмаркач, от він хто. Безголовий шмаркач. І подивися тепер.