Він не міг вибратися на берег там само, де спустився, – надто круто, щоб видиратися на нього без нічого, не кажучи вже, щоб нести тіло. Побрів уздовж берега, іноді вода діставала йому до стегон, кипіла навколо нього. Він спотикався об камені, рухаючи занімілими ногами, нечутливими, наче стовбури дерева, шукаючи, де б вибратися нагору. Спочатку ніс Джейка на руках, а тоді, знайшовши шлях, перекинув його через плече, задихаючись від страху. Він вважав, що Джейк живий, був досить упевнений, що чув, як він кашляє, але не міг зупинитися, стати посеред річки й перевірити. А також хто знає, які в нього травми і якої шкоди йому, можливо, завдає Артур, несучи перекинутим через плече. Але що ще він міг удіяти? Він не міг видертися на берег, несучи його на руках, і не міг залишити його у воді.
Нагорі він обережно поклав Джейка на землю, щоб перевірити, чи той дихає, і, впевнившись у цьому, підхопив його знову й побіг. Біжучи через поля, все, що він бачив, було материне обличчя. Як він зможе отак увійти в будинок, несучи братове тіло? Як він зможе дивитися їй в очі? Неможливо просто отак їй показатися, не попередивши. Вона помре від шоку. Він молився, щоб батько був на подвір’ї чи на котромусь із найближчих полів. Будь ласка, Боже. Будь ласка. Він ішов і йшов уперед, схлипував і молився.
Його молитва була почута. Батько помітив його здалеку – Артур бачив, як він випростався й стояв хвилину, подумки питаючи себе, що це таке наближається до нього через поля, а тоді пішов йому назустріч, повільно, й раптом побіг.
– Скажи мамі, – прокричав Артур, коли батько підбіг досить близько. Він плакав і через це йому важко було говорити. – Скажи мамі. Поклич лікаря.
У наступні роки в нічних жахіттях сцени того дня поверталися й мучили його. Джейкове обличчя під водою. Серед усього іншого переважно це. Але також Джейк на кухонному столі, з ногами, зігнутими під таким кутом, під яким не можуть бути зігнуті ноги, і їхня матір, що схилилася над ним, буквально заламуючи руки, – справдився її найгірший кошмар. Вона все схлипувала: «Як же це сталося? Ох, Артуре, як же це сталося?». Він мав би їй тоді сказати, розповісти їй усе, але не зміг, тож відповів: «Він підсковзнувся, просто підсковзнувся», і далі казав це щоразу, коли його питали, намагаючись перетворити ці слова на правду.
Просто перед тим, як батько привіз лікаря, після якого прибув катафалк, що слугував за швидку допомогу, Джейк розплющив очі. Артур бачив, як він намагався зосередити погляд на стелі. А тоді, з величезним зусиллям, він трохи повернув голову і став повільно оглядати кімнату, побачив матір і зупинив погляд на Артурові. За якусь мить його губи розтулилися, наче він хотів щось сказати. Проклясти Артура, без сумніву. Звинуватити його. Сказати правду.
Скажи їй, подумав Артур, раптом бажаючи, щоб він так і зробив. Скажи їй, що сталося. Він на це заслуговував, просто хотів, щоб з цим уже покінчити.
Але Джейк нічого не сказав. Може, не зміг вимовити слова. Він знову заплющив очі й незабаром прибув лікар Крістоферсон, швидко його оглянув – Артурів батько стояв, притулившись до стіни, наче прикутий до неї шоком – і за допомогою містера Лероя, власника похоронного бюро, обачно переклав Джейка на ноші й забрав геть.
Артур стояв посеред кімнати, знову й знову програючи в голові ті останні секунди на мосту, намагаючись їх змінити, намагаючись замінити те, що сталося, на те, що мало б статися, на те, що він мав би зробити. Навіть гірше – подумки повторюючи те, що він сказав, те одне нестерпне, непрощенне слово. Намагаючись взяти його назад. Відчайдушно прагнучи змінити той безповоротний факт, що сказане не повернеш. Щойно воно злетіло з твоїх вуст, вороття нема.
Глава 5
Місіс Крістоферсон була лікареві Крістоферсону не тільки за дружину, а ще й за медсестру, тож коли вона пішла, Ієнів батько опинився в складному становищі. Через тиждень чи два хаосу він наче зрозумів, що має якось це владнати, навіть якщо лише (як він сказав Ієнові) на короткий час. На тому етапі Ієнові стало ясно, що його батько й досі вірив, ніби його дружина повернеться.
Тим часом лікар дав оголошення у «Кенедіан медікал есосіейшн джоурнал»: «Потрібна дипломована медсестра, – написав він, – у маленьке північне містечко». Не варто йому було писати «північне». Може, й «маленьке» не варто було писати. Відповідей надійшло тільки дві й одна кандидатка відразу відмовилася, коли збагнула, як Струан далеко на півночі. Друга, Джессі Армітаж, приїхала через своє невігластво.
На той час уже настало літо й озеро було в усій своїй красі. Сонце сяяло щодня. Весна минула без дощів і тепер москітів літало винятково мало. Медсестра – двадцятидворічна дівчина, що народилася й виросла в Торонто – була просто зачарована.
– Тут так гарно, – казала вона до пацієнтів, міняючи пов’язку, роблячи укол чи витягаючи горошину в дитини з вуха. – Я навіть не уявляла, що в моїй власній країні бувають такі красиві місця!
Але настала осінь і повіяли рівноденні вітри, зриваючи з дерев листя так, наче збезчещуючи їх. Озеро стало сіре й похмуре, й хвилі перестали бути лагідними: вони зловісно піднімалися, а з їхніх верхівок здувалися жмені бризок. Вітер мчав з півночі, наганяючи хмари, доки ставало темно, хоч в око стрель. Прозорі заслони дощу проносилися озером. Хтось із міста сказав Джессі Армітаж: «Це ще таке. Ось почекайте, як буде сніг, а не дощ. Отоді побачите. Дізнаєтеся, що таке холод».
Джессі Армітаж повернулася в Торонто.
Одного вечора Ієн знайшов батька біля озера. Той споглядав, як хвилі накочуються на берег. Збиралося на величеньку грозу.
– Не розумію, як це можна не любити, – сказав лікар Крістоферсон. Його голос був майже вибачливий, так наче він сповідався. А тоді додав – й Ієн збагнув, що в якомусь сенсі це таки була сповідь: – Твоя матір це все ненавиділа. Північ, я маю на увазі. Я думав, що з часом вона полюбить її так само, як і я. Але ні.