– Я спробую, – сказав Джейк. Міст трохи затрясся, коли він ухопився за рейку обома руками й повиснув. – Це легко, – прокричав він з-під мосту. – Ти такий боягуз. Страхопуд. Мишача душа.

– Ходімо, – звернувся Артур до телиці. – Все гаразд. Тільки трохи хитається. – Він лагідно потягнув її, й вона знову спробувала, поставила одну ногу, потім другу. – Молодчина, – сказав він. – Телиця ступила вперед, ставши чотирма ногами на міст, й Артур повільно пішов спиною вперед, заохочуючи її. – Бачиш? Усе гаразд, правда ж?

– Це так круто! – сказав Джейк з-під них. Його голос обривався щоразу, коли він пересував руки. – Я вже… майже… посередині. Я казав тобі… що зможу. Тут круто!

Артур із телицею вже майже дійшли до середини, але тепер міст хитався сильніше, й Джейкові переставляння рук ще більше погіршували ситуацію. Телиця захиталася. Міст у відповідь різко заколихався й вона захиталася знову.

– А щоб тебе! – вилаявся Артур на брата. – А щоб тебе!

– Арте! – гукнув Джейк. Його голос раптом став інакший. – Не хитай міст. Він слизький. Тут мокро!

Артур його проігнорував. Телиця вже по-справжньому злякалася, натягувала мотузку, крутила очима.

– Ходи, – сказав Артур так лагідно, як міг. – Уже майже перейшли. Давай.

Вона спробувала зробити ще один крок, опустила ногу, зробила ще один. Вони вже дійшли точно до середини.

Джейк наче зовсім не рухався. Вони його випереджали, міст хитався на повну.

– Арте! Зупинися! Я не втримаюся!

Напевно, він думав, що Артурова легковірність безмежна.

– Ходи, дівчинко, – сказав Артур. – Ходи.

– Арте! – У його голосі вчувалася паніка. – Я серйозно! Я не втримаюся!

Артур зупинився. Він ненавидів свого брата. У той момент він його щиро ненавидів. Оця його любов втрапляти в ситуації, які могли бути небезпечні, а могли й не бути, й гукати до Артура, щоб той його врятував, й Артур ніколи не знав, вірити йому чи ні, і врешті таки вірив заради матері, а виявлялося, що Джейк знову жартував. Джейк це обожнював. Обожнював доводити Артурові й усьому світові, який Артур дурний. Який легковірний. Йому ніколи не набридне це доводити.

– Арте! – верескнув Джейк. – Я впаду!

– Добре, – відповів Артур. Слово, яке не даватиме йому спокою до кінця життя.

Він відчув, як Джейк упав. Відчув, як без нього міст став легший. Отак просто.

На якусь мить його паралізувало. Він не вірив. Він навіть не міг вдихнути. Стояв посеред мосту, дивлячись на телицю, з великими від шоку очима. А тоді різко вдихнув, схопився за бильце й глянув униз. Якусь мить він не бачив Джейка, бо очікував, що його віднесло течією далі, але ні, він був просто під мостом. Лежав лицем угору між двома каменями. Вода струменіла поруч нього й накривала його. Його лице.

Пізніше Артур не пам’ятав, як дістався до річкового дна. Напевно, зісковзнув униз або стрибнув. Він пішов убрід через крижані хвилі. Від холоду йому перехоплювало дихання. Він схопив Джейка під руки й потягнув його до берега. На якусь божевільну мить він подумав, чи це не може бути ще один вибрик, чи Джейк не міг спланувати впасти й удавав мертвого чи непритомного заради забави – ще одного, останнього, жарту. Але Джейкова голова нахилилася вбік, і вода полилася в нього з рота і з носа так, що Артур від страху аж скрикнув.