– Ех, – зітхнув батько. – Ну, що ж… – Він узяв гвіздок, яким визначав ступінь гнилизни, й притиснув його кінчик до іншої дошки. – Маємо швидко з цим упоратися. – Голос у нього був сумний, вибачливий. Він хотів би допомогти, та не мав як.

Листопад. Артур і Джейк щодня плелися до школи затемна й поверталися в темряві теж. Одне радувало Артура – принаймні тепер, коли Джейк підріс, вони не мали ходити разом. Мало не щодня Джейк ішов раніше, щоб зустрітися з друзями, а Артур виходив у найостанніший момент, заходячи в клас, коли лунав дзвоник. Вони з Джейком вчилися в окремих класах – іще один привід для радощів – і впродовж дня не бачилися, крім як під час обіду. Артур сидів за своєю надто маленькою партою в погано освітленій кімнаті й дивився у вікно на сіре, затягнуте сніговими хмарами небо, й терпів. Усі його друзі вже покинули школу, щоб працювати на тартаку, срібних копальнях чи батьківських фермах. Він бачився з ними тільки в неділю ввечері. Вони з Карлом Лунцем, його найкращим другом, ходили в місто разом із Карловими старшими братами, зустрічалися з Тедом Гачеттом, Джудом Лібовіцем і рештою, і йшли потинятися навколо «Бенового бару». Вони ще не були достатньо дорослі, щоб заходити всередину, але зазвичай їм вдавалося роздобути випивку. Кожнісінького недільного вечора ставалася бійка з того чи того приводу, і хтось із них ішов додому з розквашеним носом або синцями під очима. Артур участі в бійках переважно не брав. Він ніколи не доходив до точки кипіння в таких сварках, і єдиною людиною, яку йому хотілося побити, був Джейк. Але йому досить подобалося просто стояти віддалік і спостерігати.

Карл і його брати теж були мирні хлопці, а от Тед Гатчетт і Джуд Лібовіц – забіяки-ентузіасти. Особливо Тед. Тед любив битися, чіплявся за будь-яку нагоду. Він також любив алкоголь, тож так чи так Артурові з Карлом зазвичай доводилось удвох вести його додому, закинувши собі на плечі Тедові руки, туди, де він жив зі своєю матір’ю на Кроу-рівер-роуд. Тед працював у срібній шахті. Його батько загинув на тартаку, коли Тед був іще малий, і мама не пускала його туди й близько. Вона наполягла, щоб він натомість працював у шахті, для чого доводилося по дві години ходити пішки, зранку і ввечері. Але Тед наче не був проти цього. Він не мав ані братів, ані сестер, тож вони з матір’ю були самі, й Артурові здавалося, що між ними склалися досить близькі взаємини.

– Я – одинак, – печально голосив Тед якоїсь ночі, коли Артур і Карл тягли його додому в темряві. – Напівсирота й оу-оу-оу-одинак. Як жаль, як жаль.

– Кого жаль, так це твою маму, – пробурмотів Карл, засапуючись. Тед був навіть більший за Артура, тож досить-таки важкий. – Якщо їй випало мати тільки одну дитину, вона точно заслуговує на когось кращого за тебе.

– Ти такий недобрий. – Тед видихав алкогольні випари, досить сильні, щоб розтопити сніг у них під ногами. – Артуре, скажи, він недобрий?

– Навряд чи, – відказав Артур, усміхаючись сам до себе в темряві. – Може, його правда.

Тедова мати щоразу похмуро зустрічала їх біля дверей, оглядала Тедів розквашений ніс або напіввідірване вухо й казала: «Занесіть його нагору. Не знаю, нащо ви завдаєте собі з ним клопоту. Наступного разу киньте його в канаву». Однак, коли вони йшли, вона дякувала їм обом.

Якщо дощило або сніжило надто сильно, щоб іти в місто, Артур зазвичай приходив до Лунців на ферму, сидів у Карла на ліжку й дивився, як той вистругує з дерева оленячі роги. Карлові батьки, Отто й Ґерті Лунци, емігрували з Німеччини й досі говорили зі смішним акцентом, але всі їхні хлопці народилися в Канаді. Їхня ферма була більша, ніж у Даннів, така велика, що свого часу змогла б годувати усіх трьох синів та їхні сім’ї, й будинок був більший теж, тож кожен із хлопців мав величеньку власну кімнату. Зайти до Карла в кімнату було як зайти в ліс. Він мав у себе на стіні такі роги, які будь-який олень носив би з гордістю. Він підбирав прибиті водою до берега шматки дерева, вирізав із них відростки рогів, а тоді склеював їх разом під точно таким, як треба, кутом, а тоді полірував шмарґелевим папером так, що неможливо було знайти стики навіть під цівкою пістолета. Його стіни були вкриті рогами – лося, карібу, білохвостого оленя – й час від часу він вішав на стіну справжні роги посеред дерев’яних, а тоді питав Артура чи ще когось, хто проходив повз двері його спальні, котрі з них котрі, і ніхто ніколи не міг угадати.

– Але нашчо він тце робит, Артуре? – шепотів містер Лунц голосно, підвівши брову в удаваному нерозумінні. – От шчо мені тцікаво. У тцій кгаїні так бахато оленів, так бахато, бахато рохів, нашчо робити шче? Ти дружиш за ним, може, ти знаєш?

Карл, не підводячи погляду від дерева, яке стругав, відповідав м’яко:

– Дружиш із ним, тату, а не за ним, – і містер Лунц моргав Артурові, а той сором’язливо всміхався у відповідь.

Він любив недільні вечори. Решта днів тижня не витримували ніякого порівняння. Хлопці, поруч яких він сидів у школі – ті, що не кинули її в шістнадцять – були здебільшого досить приємні, але він не вписувався в їхню компанію. Вони були здібні, й переважно з міста, як-от Стів Вільямз, батько якого керував крамницею «Гадсонз-бей», або Джон Адамз, що його батько був священик пресвітеріанської церкви. Артур був старший за них усіх. Вони кивали йому, коли він заходив і сідав: він був невіддільною частиною класу, як парта. Вчитель починав щось розказувати, й Артурів мозок автоматично вимикався – він ніяк не міг цьому зарадити. Він дивився у вікно на дорогу й поля за нею, на темні, мовчазні дерева за полями, і мозок просто лежав у нього в голові грудкою холодного пудингу. Якось, посеред заняття з історії – історії Канади, що, на диво, виявилася, враховуючи те, якою короткою вона була, нуднішою за історію будь-якої іншої країни на планеті – з тіней вислизнув вовк, схиливши голову, припавши до землі, зупинивши жовті очі на будівлі школи. Більше ніхто його не помітив. Учитель продовжував бубніти. Артур дивився на вовка. На те, як його срібно-сіре хутро зливалося зі срібно-сірими березами позаду нього. На його непорушність, наче сам час на якусь мить спинився. Бліді, уважні очі. Було видно, що вовк у своєму природному середовищі, що йому призначено жити в тому пейзажі. Можна собі уявити, що він і затінені дерева позаду нього тільки й чекають, що люди кудись переїдуть або вимруть, щоб знову запанувати на цій землі. Пильнуй пастки, подумав Артур, хоч його батько не буде радий бачити вовка так близько до ферм. Наче почувши його, вовк обернувся й зник у лісі.

Тієї ж секунди, коли в кінці останнього заняття дзеленчав дзвоник, Артур ішов геть, ступаючи через сніг, поспішав на ферму допомогти батькові з будь-чим, що треба було зробити. А робити треба було багато чого, навіть узимку – лагодити те, що не встигли полагодити під час літніх місяців, ремонтувати будівлі, доглядати за худобою. Тепер уся худоба стояла в хліві – свині в загорожі з одного боку, коні – у своїй стайні. Їх усіх треба було годувати й поїти, вигрібати гній і насипати свіжої підстилки. Їм усім треба було оглянути ноги, зазирнути у вуха й час від часу гладити ніс, щоб допомогти протриматися в ці довгі темні зимові дні.

Джейк мав би теж відразу йти додому, виконувати свою частину роботи, але його завжди щось надовго затримувало в школі. Артурові було байдуже, а от його батькові – ні.

– Де був?

– У школі. – Джейкове лице сяяло невинним ентузіазмом. Йому вже виповнилося тринадцять, і в якийсь момент минулого року він із милого став вродливим, з правильними рисами й волоссям кольору пшениці.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але я не можу, тату! Ми ставимо п’єсу, справжню п’єсу, за Шекспіром. Вона називається «Ромео і Джульєтта», я граю Ромео. Він герой. Він накладає на себе руки.

Артур на мить перервав роботу – він знезаражував болячку в корови на вим’ї – й зважив ідею Джейкового суїциду. Кілька разів покрутив її в голові, притулившись чолом до теплого коров’ячого живота. Джейк, мертвий і холодний. Не сказати, що ця думка його не зігріла.