– Так.

Йому знадобилося кілька тижнів, щоб набратися сміливості порушити цю тему, і ще кілька тижнів, щоб визначити, які варто вжити слова, аби вони її переконали. Як він може пояснити їй, що продовжувати вчитися безглуздо. Що він змарнував роки, просиджуючи за партою. Про нескінченні іспити, його неспроможність їх скласти, те, що йому це байдуже. Врешті всі причини й усі слова, які він спромігся знайти, зводилися до однісінького речення.

– Мене там не вчать того, що я маю знати, – сказав він їй.

Він ніяково стояв на кухні босий, заввишки шість футів два дюйми2, завважки двісті сорок фунтів3 – чоловік, а не хлопчик, чоловік, що аж рветься виконувати чоловічу роботу. Якби котрийсь із плугових коней упав під час оранки, Артур кинув би хомут собі на груди й доорав би сам, не моргнувши. У школі йому заледве вдавалося помістити своє тіло у простір між партою і стільцем. Йому хотілося сказати: «Подивися на мене, мамо! Подивися на мене! Не треба мені більше сидіти за тою партою». Але він знав, що цей аргумент не спрацює.

Його мати нарізала цибулю, витираючи сльози зворотним боком зап’ястя. Її губи витягнулись у пряму білу лінію.

– Артуре, ти не знаєш, що тобі знадобиться знати в майбутньому, – відказала вона.

Може, щодо цього вона й мала слушність, але він досить упевнено знав, що саме йому не знадобиться знати: латину, хімію, фізику, математику, французьку мову, історію, географію і Чарлза Діккенза. Школа дійсно мала досить непогану токарну майстерню зі зручними інструментами, але навіть там він не навчився нічого такого, чого його ще не навчив батько.

– Якби там учили, як передбачати погоду, – сказав він, – було б добре. Але там такого не вчать. Корисного не вчать. Там не вчать нічого корисного.

Вона з сумнівом глянула на нього.

– Справді? – Вона сама закінчила тільки вісім класів.

– Так.

На якусь мить вона завагалася, й він затамував подих. Але тоді її губи знову напружилися.

– Тебе навчили читати й писати, – сказала вона. – Тоді ти не думав, що це тобі стане в пригоді, але всі вміють читати й писати.

– Так, але я ж уже вмію! – відповів Артур. – Я це вже знаю! І додавання, й віднімання, і множення, і це, як там його, ділення. Мені крім цього нічого не треба, мамо. Решту з того, що я маю знати, мене навчить батько. І я йому потрібен на фермі. Йому потрібна допомога. Для нього самого тут забагато роботи.

Він почувався виснаженим. Ще ніколи в житті він не складав докупи так багато речень. Не може бути, щоб вона не розуміла, що правда на його боці.

Але вона стиснула губи й похитала головою.

– Твій батько досить непогано робив усе сам стільки років, тож почекає ще кілька. – Вона зітхнула й повернулася до нього лицем, тримаючи ножа, яким нарізала цибулю, збоку, і він знав, що програв. – Брак освіти – це відставання, Артуре. Твій батько відстає. Він хороший фермер, але від освічених людей відстає. – Вона йому всміхнулася. – Колись ти мені подякуєш. Ось побачиш. Коли закінчиш дванадцятий клас, ти мені подякуєш.