– Гаразд, – кинула вона знову.
– Я ще встигну покупатися?
– Якщо поквапишся, то так.
Він почекав, щоб вона запитала, як минув його перший день на роботі, але вона лише мовчки чистила моркву. Через хвилину він показово сказав:
– Як минув твій день?
– Добре.
На якусь мить вона завмерла, опустивши руки в зливальницю, й він думав, що вона обернеться. Але цього не сталося, тож він пішов і піднявся нагору.
Він вимився у ванній, випустив воду, і набрав чистої, змивши багнюку. Враховуючи те, яким зболілим почувався, він не міг збагнути, чому йому на душі було так радісно. Не те щоб він знайшов своє справжнє призначення у фермерській роботі. Власне, він засоромився, коли, перш ніж він пішов додому, Артур сказав: «Ох… гм… зачекай хвильку», а тоді запустив руки в кишені штанів і дістав жменю монет. Ієн вважав, що не заслужив їх, і подумки питав себе, чи він скаже йому про це, аж тут Артур мовив: «До наступної суботи?» з цією своєю невиразною, непевною усмішкою, й Ієн відчув порив вдячності й гордості. Артур не вважав його аж надто негодящим, інакше не запросив би прийти знову. Він уперше провів день за роботою – своєю першою роботою в житті – і четвертаки, що лежали в кишені його заляпаних брудом джинсів, доводили це. Наступної суботи він упорається краще. Він добре працюватиме. Ієн уявив, як Лора питає в Артура: «Як він тобі, Артуре?». І той замислиться, а тоді скаже: «Непогано. Він хороший працівник». Цим можна пишатися незалежно від того, в чому полягає робота.
Він обгорнув рушника навколо грудей і повернувся в свою кімнату. Там було прибрано, все на своїх місцях, ліжко акуратно застелене. Його мама завжди наполягала на порядку. Він пробував бунтувати раз чи двічі, але воно не було того варте. Він подумки поцікавився, якими були б Лорині діти, якби його мати була їхньою. Ну, не їхньою матір’ю, бо тоді вони були б не тими самими дітьми, але якби вона якось випадково була відповідальна за їхнє виховання. Їх неможливо було б упізнати. Навіть маля сиділо б рівно і їло виделкою й ножем, з хрусткою чистою серветкою під підборіддям.
Він почув стукіт материних черевиків, коли вона йшла коридором до приймальні. Цей звук на якусь мить затих, а тоді вона повернулася й гукнула до нього з підніжжя сходів.
– Ієне, вечеряти!
– Іду.
Він спускався скуто, відчуваючи біль у м’язах. Батько вже був у їдальні, стояв біля свого стільця.
– Привіт, – сказав Ієн. Він поклав четвертаки, які дав йому Артур, на стіл поруч із батьковим місцем. – Моя перша платня, – сказав він із гордістю.
Батько глянув на нього. На якусь мить Ієнові здалося, що він його не впізнав. А тоді злегка всміхнувся й відповів:
– Дуже добре.
Ієн збентежився. Він глянув на батька уважніше. У того був дивний вигляд.
– З тобою все гаразд? – запитав Ієн.
– Так, – відповів батько. – Звісно.
Увійшла його мати й поставила на стіл посудину з кришкою. Страви з овочів уже стояли на столі.