– Ну не можу ж я просто взяти й побити його, – сказав Артур. Чарлі був малий хлопець, та і, хай там як, Артур не належав до тих, хто розмахує кулаками. Якщо мав вибір, він вибирав мирний шлях. Навіть у гурті своїх друзів він не вдавався до бійок, які вони починали між собою.

– Ти мусиш, – мовив Джейк. – Його зупинить тільки це.

– То побий його сам, – кинув Артур.

Джейк глянув на нього розсерджено.

– Він більший за мене.

Насправді вони обидва були більш-менш одного зросту, але Джейк ніколи не бився кулаками. Не через те, що віддавав перевагу мирові, а тому що бійки належали до тих речей, у яких він не мав успіху. Голими руками не бився – так точно. Це сталося того року, коли Джейк шаленів від ножів, але міс Карпінскі не дозволяла приносити ножі до школи, що, на думку Артура, було добре. Його ступня й досі боліла там, де Джейк увігнав у неї мисливського ножа, – випадок, який створив йому купу неприємностей, бо він мав вигадати, що зробив це собі сам – батько спустив би з них сім шкур, якби дізнався правду. Артурові довелося вдати, що він випадково проколов собі ногу вилами, коли прибирав гній у сараї, й через цю брехню мав зіпсувати бездоганно цілий чобіт, бо ніякий дурень не стане працювати з вилами босоніж.

– Чому ти просто не скажеш міс Карпінскі? – запитав він.

Джейк здавався шокованим.

– Ти маєш на увазі донести на нього? Ти хочеш, щоб я на нього доніс?

Звісно, це було неможливо. Щодо цього Джейк мав слушність. Донести на когось вважалося непрощенним гріхом.

Артур усе обміркував.

– Я зроблю йому попередження, – мовив він.

– Не можна просто зробити йому попередження! На якесь дурне попередження він не зверне уваги!

– Я попереджу його, що коли він не зверне уваги на попередження, я його поб’ю.

Джейк доймав його всю дорогу додому, але Артур не поступився. Він того року мав старатися не нажити неприємностей, інакше міс Карпінскі триматиме його у восьмому класі доти, доки в нього відросте довга сива борода.

Він підійшов до Чарлі Таґґерта наступного дня у шкільному дворі – наблизився до групи хлопців, з якими той був, і став просто перед ним, щоб він перестав розмовляти з іншими й звернув на нього увагу. Чарлі глянув на нього своїми дивними великими очима-овалами за товстими лінзами окулярів.

– Що таке? – запитав він.

– Відчепися від мого брата, – відповів Артур.

– Що? – перепитав Чарлі зі здивованим виглядом.

– Ти мене почув, – мовив Артур. Його слова прозвучали досить переконливо. На якусь мить він зважив новий свій імідж – захисника покривджених. – Я тебе попереджаю, – додав він зловісно.