А ось іще одна замальовка: вони з Джейком, віком приблизно дев’яти років і чотирьох, граються на подвір’ї. За сараєм стояла купа порожніх коробок, легких ящиків із планок, у яких їхній батько возив салат-латук, помідори та іншу городину на ринок у Струан. Артур будує собі замок із ящиків – разючу багатоповерхову будівлю. Джейк потягнув один ящик на свої власні потреби. Щось – якесь відчуття занепокоєння – примушує Артура підвести погляд і глянути в бік дому. Зі свого місця йому видно кухонне вікно й маму, яка біля нього стоїть, пильно дивлячись на щось. На її обличчі вираз жаху. Артурове серце панічно стискається. Він дивиться в напрямку її погляду й бачить, що Джейк приставив ящика до корита для води й став на нього, щоб глянути, що всередині. Артур вискакує зі свого замку і мчить, гукаючи на бігу: «Злізь, Джейку! Злізь!». Трохи не добігши, він кидається до брата й збиває його з ящика, і той падає в пиляку, розпластавшись і ревучи.
Однак води там було не більш як дев’ять дюймів. Може, миша там і втонула б, власне, час від часу таке й ставалося, але точно не дитина. Так сказав Артурів батько – або, може, не сказав, може, просто трохи здивувався через цю колотнечу, коли почув увечері про цей випадок. Але для Артура, який усе ще грівся у променях маминої вдячності, це питання було теоретичне, бо він діяв не для того, щоб урятувати Джейка від загибелі, а щоб урятувати свою маму від її страху. Але, хай там як, виявилося, що батько не мав слушності, сумніваючись у серйозності інциденту. Дитина може втонути в
Батько не сперечався, однак Артур бачив, що йому складно це уявити. Він нахмурився сам до себе й примружив очі. У дюймі води? Він утупився в чоботи. Але сперечатися не став. Він схилив голову перед кращою обізнаністю дружини. Фатальні випадки, що ставалися з дітьми, належали до її спеціалізації. Навіть Артур про це знав. Було те, на чому знався його батько, як-от ферма, і те, на чому зналася його мати, як-от усе інше. Він знав, що батько захоплювався матір’ю через її розум. Вона прочитувала «Теміскеймінг спікер» від першої сторінки до останньої, щотижня, а в ті рідкісні дні, коли «Торонто дейлі стар» діставалася аж до Струана, купувала і її теж. Саме вона писала листи, які треба було написати, і сплачувала всі рахунки. Артурів батько міг прочитати, якщо тільки написане було не дуже складне, й рахувати вмів, але коли доходило до письма, його пальці були незграбні й літери та цифри виходили не такими, як треба.
Артурова мати і з людьми ліпше ладнала теж. Попередньої весни, коли пізні заморозки знищили половину посівів й Артуровому батькові треба було піти поговорити з керівником банку, вона пішла з ним і взяла на себе перемовини. Артурів батько знав, що потрібно для виправлення ситуації, скільки саме грошей він хотів позичити й скільки часу знадобиться, щоб їх виплатити, але боявся, що в чотирьох стінах кабінету керівника банку слова повилітають йому з голови й він просто стоятиме, маючи дурнуватий вигляд. Чоловіки з сім’ї Даннів були не надто красномовні.
Тож він покладався на дружину. Він із готовністю змирився з тим, що є речі, з якими вона обізнана, а він – ні, зокрема в якій кількості води може втонути дитина.
Попри материні страхи й випадкові, забарвлені усвідомленням своєї провини, переважно притлумлені Артурові бажання, Джейк не втонув, не впав із даху й не потрапив під машину, а виріс і став милою, сонячною дитиною. Такими словами його описувала їхня мати. Всі його любили – так вона теж казала. «Бо він такий радісний. Такий зацікавлений у всіх і всьому».
Артур розглядав своє відображення у квадратику дзеркала у ванній. Своє велике негарне лице й волосся кольору багнюки. Сонячний – це не те слово, що спадало йому на думку. Тоді яке буде вдале? Не хмарний… Похмурий? Смутний? Так. Смутний. Він навіть почувався таким.
А щодо бути зацікавленим у всіх і всьому – ну, він не був. Значна більшість людей і речей видавалися йому нудними, коли докопатися до їхньої суті. Але він не вірив, що Джейк аж так сильно всім цим цікавився. Він просто мав такий вигляд. Навіть маленьким він краще вмів керувати виразами свого обличчя, ніж Артур: він був здатен виражати ним що завгодно, незалежно він своїх внутрішніх почуттів. Він умів зробити так, щоб його лице сяяло зацікавленістю й ентузіазмом, коли Артур точно знав, що в душі він або глумиться, або знуджено позіхає. Певна річ, він завдавав собі такого клопоту тільки з дорослими. Лише їх було варто вражати. Він вітав кожного дорослого, що траплявся йому на шляху, так, наче це його найулюбленіша людина на землі. «Добридень, місіс Тернер!» – казав він, і його обличчя світилося й сяяло теплом, коли масивна стара й огрядна місіс Тернер перевальцем проходила повз, а тоді, через п’ять хвилин, коли вона вже поклала йому в долоньку п’ять центів і пішла своїм шляхом, він кривлятиме її ходу перевальцем і підбиватиме інших постукати їй у двері й утекти.
Артурові, з іншого боку, вічно казали, що в нього похмурий вигляд. Він не був похмурий, просто мав такі риси обличчя. А коли дорослі проходили повз, він опускав погляд додолу, бо навіть не уявляв, що сказати.
– Пильнуй, Артуре, – застерегла його вчителька. – Твій менший брат скоро тебе наздожене.
Джейк тоді пішов у перший клас. Артур учився в шостому. Йому доводилося виходити з дому, щоб пройти дві милі до школи, на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, бо Джейк не міг ходити так само швидко й не мав прийти до школи захеканий від того, що старався йти поруч нього. Артур не розумів, чому вони мали ходити разом – дорогою до школи не було ніяких відомих йому небезпек: не доводилося ні перетинати бурхливих річок, ні перелазити через гори. Час від часу в ті краї забрідали ведмеді, але не частіше, ніж коли він був Джейкового віку, й ніхто тоді не хвилювався, що його з’їсть ведмідь.
Але виявилося, що, зрештою, було через що хвилюватися. Десь минулого року довгою дорогою з півдня почали бродити зайди. Волоцюги, так називали їх люди. Вони шукали роботи, сказав його батько. Здавалося, що в цілому широкому світі більше не було робочих місць. Час від часу якийсь такий волоцюга стукав у задні двері й питав, чи не міг би допомогти в полі, чи нарубати дров, чи зробити щось іще, будь-що. Артурів батько їх жалів і радо найняв би одного-двох, але не мав чим їм платити; фермери – принаймні в околицях Струана – ніколи не мали багато грошей, а тепер – і поготів. Артурова мати теж жаліла тих чоловіків та іноді давала їм їжу, але також і боялася. Хтозна, на що здатен доведений до відчаю чоловік?
Тож Артур був зобов’язаний стати своєму молодшому братові за охоронця, проводжати його до школи й додому, захищати його від… від чого саме? Що, на думку його матері, волоцюга міг Джейкові заподіяти? З’їсти його? Артур не міг собі уявити, але йому ставало клепки не сперечатися.
Уже до кінця першого Джейкового тижня в школі Артур ще дещо засвоїв – ходити з Джейком в одну школу буде не поле перейти. Всі вісім класів навчалися разом: вісім рядів парт, першачки вздовж стіни, найближчої до дверей, восьмий клас – найближчої до вікна, тож порівняння дітей з однієї сім’ї було більш-менш невідворотне, а значить того, що Джейк у всьому його перевершить, було неможливо відвернути теж.
Артур уже якийсь час підозрював, що в інтелектуальному сенсі пішов у батька. Його батько знався лише на фермерстві, й лише на цьому знатиметься й Артур. У школі він пас задніх. Мати сказала йому, що книжкові знання важливі, тож він старався, але ні до чого не міг додуматися. Міс Карпінскі ставила йому питання, а він узагалі не тямив, про що йдеться.
– Артуре, дай мені, будь ласка, означення прикметника, – казала вона голосом, в якому вже починало бриніти роздратування, хоч у нього ще не було часу не змогти дати відповідь. Вона була набагато молодша за Артурову матір і вбиралася в сукні з круглими білими комірцями та затягувалася ремінцями так туго, що було дивно, як вона не ламалася навпіл. – Ну ж бо, не мовчи, ми щойно про це говорили, хіба ти не слухав? Прикметник – це частина мови, яка що? Що він робить?
Артур навіть не уявляв.
А Джейк – так, звісно. Він сидів у дальньому краю класу, з найменшими дітьми, осміхаючись з Артурової тупості. Він народився, вже знаючи, що робить прикметник.
Тож шкільна робота додалася до списку речей, які Джейкові вдавалися, а Артурові – ні. Цей список доповнювався регулярно. Наприклад, Джейк умів свистіти, а Артурів рот чомусь мав неправильну форму. Джейк навчився їздити на велосипеді. Часу від того, як Джейк уперше примостив свій маленький акуратний задок на сидіння велосипеда й зміг на ньому поїхати, без підтримки й повністю самостійно, минуло приблизно три хвилини. Тоді як щось у велосипедах бентежило Артура. Він знав іще лише одну людину, що не вміла їздити на велосипеді, – свого батька, який ніколи навіть не пробував, бо казав, що не бачить у цьому сенсу.
Але найкращий Джейків трюк полягав у тому, що він умів зробити так, щоб їхня мама сяяла. Він обхоплював її руками й обіймав щосили – Артур подумки питав себе, чому мамі це так сильно подобалося, бо ж ці обійми були досить міцні, але вона їх дуже любила, це було видно. Тож якогось вечора Артур теж спробував. Він підійшов до неї, коли вона чистила картоплю на вечерю, обхопив її руками й стиснув – обачно, бо знав, що він набагато сильніший за Джейка, й не хотів зробити їй боляче. Вона припинила свою роботу й здивовано глянула на нього. «Що таке, Артуре?» – запитала вона. Без злості, але з нерозумінням.