Але, здається, вони вважають Ієнового батька своєю власністю, та і його дім і, мабуть, – він став відчувати це десь торік – навіть самого Ієна. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидів у черзі біля кабінету його батька, чекаючи, доки той огляне їхнє хворе горло чи пришиє їм шматочок пальця, й, виходило, що Ієн ріс при їхніх очах. Напевно, немало старших людей бачили, як ріс і його батько теж; бачили, як він повзав тими самими дерев’яними мостинами, якими повзав Ієн, щодня більшаючи й поступово перетворюючись на їхнього лікаря. Ієн почав підозрювати, що вони й про нього так само думали. Дедалі більше він відчував, що люди дивилися на нього й автоматично думали: «Ось він, наступний. Наступний лікар Крістоферсон».

Власне, тиждень тому старий містер Джонсон, що йому за сорок років до того, у битві на Соммі, відстрелили пальці на ногах і який тепер волочився, спираючись на два ціпки, зупинив його на вулиці й запитав, чи не міг би отримати «ще отих пігулок». «Напевно, вам варто звернутися до мого батька, містере Джонсон», – сказав Ієн, і старий був збитий з пантелику. Він стояв посеред дороги, здивовано дивлячись на Ієна, роззявивши рота, намагаючись збагнути, що той мав на увазі. «Та ну, як так! Мені ж лише п’ятнадцять!» – подумав Ієн. Але всі казали, що він страшенно подібний до батька – такої самої ширококостої, масивної скандинавської статури, з таким самим світлим волоссям. Може, якщо маєш поганий зір, то відрізнити їх важко. Врешті він пожалів старого й відвів назад на тротуар, щоб його не переїхав лісовоз, і сказав, що перекаже батькові про пігулки.

Але цей випадок його роздратував. Можливо, саме цього разу справа полягала просто у збентеженості містера Джонсона і його слабкому зорові, але вона відкрила йому очі на загальне припущення – невисловлене, але раптово чітке, – що він піде батьковими й дідовими слідами. Наче в нього немає своєї думки, своїх власних ідей.

Він уявив собі життя в Торонто, Ванкувері чи Нью-Йорку. Подумати тільки – яка свобода! Можна бути ким завгодно, ким захочеш. Ніхто нічого від тебе не чекає, не знає, хто в тебе батьки, всім байдуже, нейрохірург ти чи телепень. От тільки хай куди він переїде, десь поряд має бути озеро або хоча б річка. Він не може жити далеко від води.

Він попрямував по Мейн-стріт у передмістя Струана, на що знадобилося аж три хвилини, а тоді дорогою до резервації оджібва1, на що треба було ще п’ять. Резервація простягалася уздовж берега затоки, й між нею і Струаном в озеро врізалося трохи суші – такий собі не тільки символічний, а й географічний бар’єр. Заасфальтована дорога закінчувалася за півмилі до резервації, а сама земля була така низинна, що плодила тільки очерет і комах – на початку літа з’являлися мільйони чорних мух, а тоді москітів, таких великих, що можуть вхопити й понести геть. Однак крамниця резервації, де мешкав Піт Корб’є, стояла просто біля озера, а це означає, що її краще обдував вітер, і там було менше комах, ніж деінде. Коли Ієн під’їхав, Пітів дідусь сидів на сходах, курив і вдивлявся кудись у ліси. У нього на пальцях були шрами від того, що він залишав цигарки горіти надто довго.

– Привіт, – сказав Ієн, приставляючи велосипеда до дерева.

Містер Корб’є привітав його кивком.

– Бачу, ви весь у роботі, – вів далі Ієн.

Старий йому подобався, але він ніколи не мав певності, як саме з ним розмовляти, тож кілька років тому зупинився на ніяковій жартівливості, якою більше не був задоволений, але й кинути не міг.

Містер Корб’є знову кивнув.

– Надриваю зад, – погодився він. – Твоя вудка всередині. Я поставив її туди на всяк випадок. Діти з нею бавилися.

– Гм, – відповів Ієн. – Дякую.

– Як у батька справи?

– Усе гаразд, спасибі, містере Корб’є. – Він роззирнувся, шукаючи сліди присутності Піта. – Піт уже пішов?

Старий кивнув головою в бік озера.

– Дякую, – знову сказав Ієн. – А де саме вудка?

– У Пітовій кімнаті.

Ієн делікатно обійшов широке гузно містера Корб’є й піднявся сходами в крамницю. Там було темно й смерділо пліснявою. Величезний морозильник біля стіни гудів сам до себе. У певні періоди року там було повно дичини – зайців, іноді ще з хутром, шматків оленини, качок, гусей, одного разу цілий бобер з випрямленим пласким хвостом. Крім величезного морозильника, був іще менший, повний риби, а за ним іще менший, залишений на морозиво й фруктовий лід. Уздовж задньої стіни тягнулися кілька полиць із бляшанками: квасоля, консервовані персики, ірландське рагу. На нижній полиці лежали три упаковані й порізані хлібини. З другого боку кімнати продавалися господарські товари – сірники, риболовні гачки, батарейки, капкани, мухобійки, сокири, вовняні шкарпетки. Але не вишиті бісером мокасини. Вишиті бісером мокасини продавалися на узбіччі дороги, на рустикальних дерев’яних торговельних стійках, разом із плетеними скриньками, мініатюрними каное з березової кори й тотемними стовпами заввишки шість дюймів. Над самими цими торговельними стійками висіли великі рекламні щити з зображенням похмурих на вигляд індіанських вождів з бойовою розмальовкою й повним головним убором. Оджібва ніколи не носили повних головних уборів, а тотемні стовпи побутували серед індіанців за три тисячі миль звідти, на західному узбережжі Канади, але туристам вони подобалися, тож їм підігравали. «Не хочеться нікого розчаровувати», як сказав старий.

Ієн відсунув набік ряд пластикових шворок, що висіли у дверях, і пішов у глиб крамниці. Там мешкав Піт зі своїм дідом. Крамниця належала шотландцеві – за словами Ієнового батька, в кожній резервації країни була крамниця, що належала шотландцеві, – який дозволяв Пітові та його дідові там жити в обмін на обслуговування крамниці. Вони мали дві кімнати, ванну й кухню, що складалася з раковини та плити в кінці коридора. Пітова кімната була маленька, квадратна й неймовірно неохайна – одяг, обгортки від жуйок, підручники, снігоступи, що стояли там від березня, і журнали з дівчатами, покинуті розгорнутими, наче старому байдуже, як йому, певно, й було. Ієнова вудка стояла в кутку, на вигляд нова, блискуча й геть не на своєму місці. Він узяв її й вийшов надвір. Містер Корб’є запалив ще одну цигарку. Ієн обійшов його.

– Дякую, містере Корб’є.