– Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Ієн, так? Ти лікаря Крістоферсона син?

– Так, – відповів Ієн. – Я… я, гм, прийшов поговорити з містером Данном… про роботу. Хотів спитати, чи він найматиме когось цього літа. Себто влітку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тоді, коли почнуться канікули, на повний тиждень?

Він відчув, як паленіють щоки. Він говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кілька дюймів за ширмою, і дивилася, прямо й лише на нього, цими своїми чудовими лагідними очима, очима, які, помітив він, завжди здавалися затіненими, так, наче приховували глибокі, незбагненні таємниці, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведінку старших дітей – наче вона весь час була втомлена.

– Он як, – мовила вона. – Так, я певна, він радо візьме помічника. Одну хвилинку, Ієне, я зараз вийду. Одну хвилинку.

Вона зникла. Ієн чув, як вона щось комусь сказала, а тоді знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дівчинка йшла за нею, але відступила назад, побачивши Ієна. Той зійшов зі сходів, і Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегні. Маля було пухкеньке й невідомої статі, як усі малята, і його щоками котилися круглі, непереконливі сльози. Вони з Ієном обмінялися поглядами, й воно пирхнуло, так, наче було про нього невисокої думки, й запхнуло в рота великого пальця.

– Годі, годі, – сказала Лора, торкнувшись губами маківки маляти. – Отак краще. Це Ієн. Привітайся.

– Привіт, – мовив Ієн і насторожено всміхнувся. Маля глянуло на нього, а тоді згорнулося калачиком і заховало личко в складках Лориної сукні, вільною рукою владно хапаючись за її груди. Ієн швидко опустив погляд додолу.

– Річ у тому, що тобі насправді треба поговорити з самим Артуром, – сказала Лора. – Він зараз оре поле. – Вона кивнула в напрямку, де було видно її чоловіка-як-з-листівки. – Якщо захочеш зараз піти й обговорити це з ним – доріжка отам. – Вона з сумнівом глянула на Ієнів велосипед. – Тільки ліпше йди пішки. Коні трохи попсували доріжку… Але я певна, що він радо погодиться. Нині так важко знайти помічників. Розумієш, люди тепер не вміють працювати з кіньми. – Вона йому всміхнулася. – Але, може, вони тобі подобаються. Це тому ти прийшов?

– Ну, можна й так сказати, – відповів Ієн. Над самою роботою на фермі – над тією роботою, на яку прийшов найматися – він не замислювався. Йому було все одно, навіть якби Артур Данн запряг у плуг лося. Наразі вся його увага була поглинена тим, щоб не дивитися на маля, яке тепер – неймовірно! – запхнуло ручку своїй матері за пазуху й смикало те, що там знайшло, при цьому капризно плямкаючи губами.

Лора ніжно прибрала маленьку долоньку.

– Цить, – сказала вона до маляти. Вона знову всміхнулася Ієнові, наче й не помічаючи, що він засоромився. – Як повернешся, зайди до мене сказати, що він відповів, гаразд?

Ієн кивнув й обернувся, до країв переповнений її близькістю, її всепоглинальною присутністю, і пішов ґрунтовою доріжкою туди, де Артур Данн орав своїми кіньми. Артур Данн, такий масивний, такий нудний, такий явно недостойний своєї дружини. Артур Данн, який, побачивши Ієна, зупинив зáпряг і пішов йому назустріч, і сказав – так, звісно, йому не завадить помічник, чи хотів би Ієн почати найближчої суботи?

Ієнів дід був перший лікар, що оселився у Струані. Коли він відгукнувся на оголошення «Потрібен лікар», розміщене в медичному журналі Торонто, вдячні мешканці міста збудували йому будинок за якийсь квартал на захід від Мейн-стріт, за кількасот ярдів від озера. Гарна дерев’яна будівля, пофарбована білим, із зеленою оздобою, з галявинами з усіх чотирьох сторін і білим парканчиком, що огороджував ті галявини. Перший час за двадцять ярдів від будинку стояла акуратна біла стайня для коня й брички. Згодом перший лікар Крістоферсон купив собі родстер «б’юїк», що став для нього так само незамінний, як і його старий шкіряний лікарський чемоданчик, і поряд стайні виріс гараж. Він тримав коня на зиму, коли дороги в Струані замітало снігом так, що можна було проїхати тільки на санях. Від його сина, нинішнього лікаря Крістоферсона (який теж водив «б’юїк», але седан), навіть тепер іноді чули скарги на брак саней, через стан одного-однісінького в місті снігоочисника.

Не менше за все інше, зведення цього будинку було символом віри з боку мешканців Струана. Раніше, якщо потребували лікаря, їм доводилося їздити в Нью-Ліскерд, але якщо медична допомога комусь була потрібна так сильно, щоб їхати аж туди, найпевніше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лікаря означало мати повноцінне місто. Упродовж короткого часу між нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лікаря Крістоферсона мешканці Струана вигадували причини пройтися повз будинок і помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаєш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це місто, що може собі дозволити збудувати своєму лікареві будинок, пустило тут коріння».

Ієн знав про цей епізод з життя містечка і вважав свого діда несповна розуму. Подумати тільки – добровільно поїхати з такого міста, як Торонто, щоб оселитися в такій глухомані, як Струан. І хоч помилку діда можна було б пробачити на підставі його невідання – йому нізвідки було знати, на що саме він підписався, – помилку Ієнового батька так легко не спишеш. Він народився й виріс у Струані, а тоді втік, але, поживши в Торонто мало не десять років, доки вчився на лікаря й працював у дитячій лікарні, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Ієна це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крім тартака? Жалюгідна купка крамниць, вишикуваних уздовж курної основної вулиці, повних нікому не потрібних товарів. Кілька церков. Компанія «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенів бар». Готель – бо, хоч у це й важко повірити, та деякі люди вирішували приїжджати в Струан у відпустку – та жменька літніх котеджів біля озера. На думку Ієна, озеро було єдиним його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з півночі на південь, і мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусібіч низькими гранітними пагорбами, всіяними ялинами та потріпаними вітром соснами. Його берег мав стільки бухточок, проток та острівців, що їх можна було все життя досліджувати й не знайти й половини. Коли Ієн мріяв поїхати з міста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була єдиною, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

Він приставив велосипеда до стіни веранди, піднявся широкими дерев’яними сходами й увійшов. Двері в кабінет його батька були зачинені, й за ними чулися голоси, але у приймальні було порожньо, тож Ієн сів на один із десятка потріпаних старих стільців, які стояли під стінами, й став гортати дворічний примірник «Рідерз дайджеста», при цьому думаючи про Лору Данн. Про те, як пасма її волосся вибивалися з резинки й падали їй на обличчя. Її затінені очі. Її груди. Він помітив – не міг не помітити – що спереду на її сукні виднілися два мокрих кружальця там, де з її грудей протікало молоко.

Двері в кабінет відчинилися, й Тед Пікетт, власник магазину господарських товарів «Пікеттс Гардвер», вийшов, тримаючи руку на підв’язці. Він кивнув Ієнові й скривився, й Ієн скривився у відповідь. Пацієнти заходили в дім через бічні двері, але й кабінет, і приймальня були відразу за коридором, тому він уже звик усе своє життя бачити людей, що приходили і йшли, потерпаючи від болю різної інтенсивності, тож довів свої реакції до ідеалу.

– Сказав, що перелому немає, – мовив Тед Пікетт.

– Пощастило, – відповів Ієн.

– Сказав, що просто вивих. Але болить так, що вити хочеться.