– Гаразд, – мовив Джейк. – Тепер я.
Він узявся за лезо й став розхитувати його вперед-назад, кинувши на Артура оком, і коли їхні погляди зіткнулися, зробив маленьку паузу – на частку секунди – упродовж якої ніж спинився в лінивому русі, а тоді знову підхопив ритм. Думаючи про це потім, Артурові все не вдавалося для себе вирішити, чи ця пауза була важлива – чи за ту мить, дивлячись йому в очі, Джейк заглянув йому в душу й здогадався, що саме він збирався зробити.
Тоді, в ту мить, він ні про що не подумав, бо часу на це не було. Джейк підняв ножа таким самим швидким рухом, як і раніше, і кинув, але сильніше й швидше, тож ніж, крутячись, лише зблиснув у повітрі. Артур виявив, що дивиться на ножа, увігнаного в свою ступню. Якусь сюрреалістичну мить крові не було, а тоді вона полилася, темна й густа, мов сироп.
Артур глянув на Джейка й побачив, що той не відводить від ножа погляду. Обличчя в нього було здивоване, і над цим Артур теж пізніше роздумував. Джейк здивувався, бо ніколи не розглядав можливості, що його кидок виявиться недосконалим? Він і справді мав таку велику впевненість у собі, так мало сумніву?
Чи він просто здивувався тому, як легко виявилося піддатися імпульсові, виконати те, що маєш на думці? Просто зробити те, що хочеш, і чорт з ними, з наслідками.
Глава 1
На маленькій фермі милі за дві від Струана жила собі вродлива жінка. Вона була висока, струнка й мала густе світле волосся, яке заплітала в товсту косу й зав’язувала тим, що траплялося під руку, – шматком обтіпаної стрічки, резинкою чи старим уривком тасьми. У неділю вона робила з нього блискучу ґульку на потилиці і чимось закріпляла, щоб воно не розсипалося по плечах під час служби в церкві. Її звали Лора Данн. Лора – ім’я таке ж м’яке й гарне, як вона сама. Данн – прізвище її чоловіка, масивне й грубувате, як і він сам. Артур Данн був фермер, великий, огрядний чолов’яга, з шиєю, принаймні вдвічі товщою, ніж у дружини, й Ієнові, який з батьками сидів за три церковні лавки позаду нього, здавався не цікавішим за посудомийку.
Ієн помітив Лору Данн, коли йому було чотирнадцять – напевно, вона бувала десь поряд усе його життя, але саме тоді він її зауважив. Їй на той час було десь тридцять. Вони з Артуром мали трьох дітей чи, може, чотирьох. Ієн точно не знав – він ніколи не звертав на них уваги.
Рік йому вистачало просто дивитися на неї в церкві в неділю – Данни приїжджали в місто на службу кожнісінького тижня. А тоді, коли йому виповнилося п’ятнадцять, Ієнів батько сказав, що йому варто знайти роботу на суботи й канікули та почати відкладати гроші на дальшу освіту, вважаючи, що те, у що доклався грошима, більше цінуєш. Ієн не міг пригадати, щоб хтось питав його, чи хоче він далі вчитися – одне з багатьох припущень, які люди робили щодо його життя – але саме в цьому випадку сперечатися не став. Він сів на велосипеда і поїхав на ферму Даннів.
Ту ферму в околицях Струана вважали дивовижею, бо Артур Данн усе ще орав землю кіньми. Не через те, що не міг дозволити собі трактора – ферма була досить багата – і не через якісь релігійні переконання, як у менонітів, що мешкали далі на південь. Коли його про це питали, Артур замислено дивився собі під ноги, наче йому це ніколи не спадало на думку, а тоді казав, що, напевно, йому просто подобаються коні. Однак ніхто не брав це пояснення на віру. Всі вважали, що Артур відмовився від тракторів багато років тому, коли його батько надбав собі трактора, доїхав ним до дальнього краю поля, в’їхав у канаву й убився, і двох годин не минуло після його повернення з обновкою на ферму. Навіть наймолодшому й найменш розумному з плугових коней стане клепки не втрапити в канаву. Наступного після похорону дня Артур позбувся трактора, знову взяв запряг й відтоді орав землю, ступаючи за ним слідом.
Коли Ієн під’їхав до ферми, Артур був у полі. Ієн побачив його, ген удалині, позаду двох великих неповоротких тварин – як на поштівці з зображенням минулих часів. Ієн приставив велосипеда до помпи, якою, подумав він, користувалися тільки для напування худоби – хіба що на найвіддаленіших фермах у регіоні ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта під’єдналася до мережі два роки тому, коли лінії підвели для тартака.
Ступаючи між курми, Ієн підійшов до задніх дверей. З іншого боку дому були парадні двері, але він подумав, що ними ніхто не користується. Вони ведуть до вітальні, де, найпевніше, ніколи нікого не вітають, а от задні двері – на кухню, де кипить життя. Він чув голос Лори Данн, піднімаючись трьома сходинками до дверей. Внутрішні двері були відчинені й тому голоси долинали у двір, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дітей, однак Ієн не зміг розібрати слів, бо плакало маля. Її голос не був різкий і саркастичний, як в Ієнової матері, коли та через щось дратувалася. Він був розсерджений, але ніжний і легкий, або ж так Ієнові здалося.
Маля на якусь мить перестало плакати, й Ієн, стоячи на найвищій сходинці з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:
– Заради всього святого, Картере, а ти не міг поділитися? Хіба не можна влаштувати чергу?
–
– Ділюся! – запищала маленька дівчинка, і маля знову заплакало.
Пролунав звук, з яким стілець відсувають від столу, а тоді ширма широко відслонилась, і, мало не збивши Ієна з ніг, з будинку вискочив хлопець. Він зиркнув на Ієна здивовано й розгнівано, а тоді зістрибнув зі сходів і зник за рогом. На вигляд він мав років одинадцять чи дванадцять і такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Ієн. Похмура, надута людина, яка думає, що весь світ проти неї.
Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоїть Ієн, вона здригнулася й сказала: