– Прекрасні тварини.

– Так, – погодився Ієн, хоч заледве їх помітив. Вони з батьком усміхнулися один одному, раді, що дійшли згоди. Зазвичай вони доходили згоди, на відміну від Ієна та його матері.

Далі він пішов сказати матері, що у вітальні дивилася «Я люблю Люсі». Телебачення нарешті – нарешті! – дісталося до Струана кілька місяців тому – доказ, якщо він ще був потрібен, того, яке це відстале місце. Ієнова матір спочатку поставилася до цього несхвально, а тепер дивилася телевізор більше за нього. Власне, останнім часом наче тільки це й робила. Вона мала б працювати поруч батька – як його медсестра – але, крім нечастих термінових випадків, Ієн тижнями не бачив її в кабінеті.

– Мамо, – сказав він, стоячи у дверях. Вона вкотре перебувала в заглибленому в себе стані – він це відчув, хоч навіть не міг глянути їй в обличчя. Цими днями в неї було два стани: заглибленості в себе, відсутності, або роздратованості, і хай у якому вона перебувала, Ієн щоразу вважав, що віддає перевагу другому. – Мамо, – повторив він.

Вона трохи повернула голову, не відриваючи погляду від екрана.

– Я дістав роботу, – сказав Ієн.

Вона повернула голову ще трохи й глянула йому в очі. Він побачив, як скляний вираз зник, коли вона на ньому зосередилася.

– Що ти сказав? – перепитала вона.

– Я сказав, що дістав роботу.

– А-а, – відказала вона й усміхнулася. – Це добре. – І повернулася назад до телевізора. Ієн почекав якусь хвилину і, більше нічого від неї не почувши, пішов на кухню, щоб натомість щось почути від місіс Таттл. Та обкачувала шматки курки на вечерю, вмочаючи кожен у миску зі сколоченим яйцем, а тоді ляпаючи їх обома боками в тарілці з хлібними крихтами.

– Місіс Таттл, я дістав роботу, – сказав Ієн.

– Серйозно? – спитала вона, викладаючи обкачані шматки на деко й переносячи бліді, слизькі на вигляд курячі ноги з розібраної тушки на дошку для нарізання. – Це ж чудово! Яку саме?

– Допомагати містерові Данну на фермі.

Вона завмерла й повернула голову, щоб глянути на нього. Її окуляри були забруднені слідами цьогоденного куховарства – дрібка муки з печива до чаю, масляна плямка, трохи хлібних крихт, навіть щось, схоже на шматочок морквяної шкірки.

– Боже мій! – мовила вона, нахиляючи голову, щоб дивитися поверх окулярів. – Нащо тобі здалася така робота? – Саме це він й очікував почути, і тому його це якоюсь мірою потішило, тож він усміхнувся до неї й пішов.

Його мати і далі сиділа перед телевізором, коли він проходив повз вітальню дорогою нагору; «Я люблю Люсі» скінчилася, й вона дивилася якусь передачу французькою. Ієнові це здалося дивним, бо вона не знала французької. Він подумки поцікавився, чи ще чиїсь матері дивляться телевізор удень. Точно важко сказати. Матері більшості його друзів були дружини фермерів і не мали часу навіть угору глянути, не те що дивитися телевізор. Але його мати ніколи не бувала такою, як інші матері. Вона народилася не на Півночі – нетутешня, з Ванкувера. Вона носила елегантні туфлі на підборах, навіть удома, і спідниці зі светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замість тугих маленьких ґульок, як у матерів його друзів. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в їдальні, а не за кухонним столом, і користувалися серветками – такими, як годилося, білими тканинними, які місіс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонеділка. Ієн підозрював, що більше ніхто в Струані до пуття навіть не знав, що робити з серветкою.

Перевагою недавніх настроїв його матері було те, що вечері стали доволі короткими й безболісними подіями. Раніше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивілізованою розмовою» за столом. На її думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сім’ї збиралися разом й обмінювалися поглядами й подіями у приємному товаристві. Може, це було б не так погано, якби він мав з півдесятка братів і сестер, які розділили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечір за вечором, але він був одинак. Він не розумів, чому вони не могли за столом читати. Він віддав би читанню перевагу і знав, що батько віддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпілося зануритися в статтю про новий спалах поліомієліту в сільськогосподарських регіонах, найсвіжіше диво медицини чи стерильні пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосується Ієна, це були б рибальські журнали: щуку-маскінонга завважки п’ятдесят п’ять фунтів спіймано у Френч-рівер, переваги й недоліки риболовлі на блешню й простого закидання, новинки риболовної снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.

Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.

Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в місто прогуляти тижневу платню. Чоловіки напивалися до чортиків, завдаючи сержантові Мойнігану та Ієновому батькові нескінченних клопотів, а тоді поверталися в табір, і до наступної суботи місто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливість.

Багато років Ієн над своїм містечком навіть не замислювався, бо не бачив нічого іншого, але минулого літа мати возила його в Торонто на тиждень, і на нього зійшло прозріння. Що вразило його найбільше, то це не розмір міста, шум чи будівлі – на все це він очікував. На нього справило найбільше враження те, що він ішов вулицею й нікого не знав. Тисячі й тисячі незнайомців. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порівняти зі Струаном, де всі знають усіх від народження. І йому було від цього гірше, ніж решті, бо його батько був громадською власністю – «наш лікар», так люди його називали – і мав кабінет удома. Однак Ієн помітив, що люди не називали його матір «нашою медсестрою». Місіс Крістоферсон, та й усе. Люди трохи її побоювалися, він це знав. Вона бувала різкою. Вона могла сказати: «Лікар – людина зайнята, місіс Шульц. Зметикуйте самі».