Увесь ранок він уявляв, що обід буде тихою, інтимною справою – лише Лора, Артур і він сам, й Артура він по-справжньому не брав до уваги. Діти зовсім вилетіли в нього з голови. Вони сиділи за столом, усі троє – хлопець, що мало не збив його зі сходів, маленька дівчинка й маля у своєму високому стільчику. Також був дуже старий чоловік, який сидів на подушках, такий згорблений, що його підборіддя мало не лежало на столі.

Лора накладала тушковану страву в миску дівчинці й та через це нарікала.

– Ну то просто не їж їх, – казала Лора. – Просто вибери й поклади збоку.

Вона всміхнулася до Ієна.

– Ієне, твоє місце отут. – Вона вказала ліктем, бо обома руками тримала каструлю. – Артур на чолі столу, а ти між ним і Картером. Ой, я вас не познайомила. Картер, Джулі, Марч, – вказала вона на дітей у порядку зменшення віку, – а це мій батько, може, ти його пам’ятаєш, він служив священиком у нашій церкві багато років. Ні, напевно, ти надто юний. Дідусю, – вона нахилилася до старого й говорила голосно, – це син лікаря Крістоферсона, Ієн. Він прийшов допомогти Артурові.

– Добридень, – мовив Ієн невпевнено. Лора не назвала йому ім’я свого батька, але, може, це не мало значення, бо старий нічим не виказав, що чув хоч слово з того, що вона сказала.

– Але ж мамо, – сказала маленька дівчинка, стишивши голос до шепоту через присутність Ієна. – Вони всі перемішані.

– А ти повибирай, – відказала Лора. – Дивися, отак…

Ієн пішов за Артуром у кінець столу, намагаючись притлумити своє розчарування. Він сів поруч із хлопцем, Картером, який стукав по столі ножем, відбиваючи складний ритм із крапочок і рисочок, наче азбуку Морзе, і навіть не глянув у бік Ієна. Він схожий на Артура, подумав Ієн, але не такий добродушний.

– Ієне, – звернулася до нього Лора. Раптом вона стала так близько до нього, що рукав її сукні мало не торкався його руки. – Ти, певно, дуже голодний. Як усе пішло зранку? – Вона почала накладати страву йому на тарілку, не дочекавшись відповіді. – Скажеш, коли досить.

– Досить, – чемно мовив Ієн. – Дякую, місіс Данн. На вигляд дуже апетитно. – Усі муки були варті того, щоб опинитися так близько до неї.

Вона мило йому всміхнулася.

– Мене звати Лора. Ти не маєш називати нас містер і місіс, правда ж, Артуре? – Вона пов’язала фартух поверх сукні, світло-блакитної з дрібнесенькими квіточками. Сукня мала V-подібний виріз, що завжди добре через те, куди веде та V, але йому не було видно, як глибоко вона вела, бо все закривав фартух.

Вона швиденько пішла далі, накладаючи всім обід. Врешті дісталася до свого місця з другого боку столу. За багато миль від Ієна.

Маля махало руками й робило загрозливі звуки.

– Цить, – сказала вона йому. – Ти поїси з нами чемно? Хочеш шматочок моркви? – Вона пальцями виловила моркву з каструлі й поклала перед малям на столик. Маля кинуло її на підлогу. – Ти ще й досі не розповів, як минув твій ранок, Ієне, – звернулася до нього Лора, дістаючи моркву й кладучи її назад на столик. Маля взяло її й знову кинуло на підлогу, й Лора зітхнула й залишила її там лежати. Вона пригладила руками спідницю сукні, наче готуючись сісти; Ієн побачив вигини її стегон і відвів погляд. – Як воно було? Робота видалася тобі жахливо важкою? Напевно, ти до такого не звик. Ох, дідусю, зачекай, це великий шматок, я тобі його поріжу. – Вона знову відійшла, метушачись навколо свого батька, щоб порізати йому їжу. Старий спостерігав за її рухами, бурмочучи собі під носа.

– Гм, – відповів Ієн, – ні, було непогано. Дуже цікаво.

– От і добре.

Вона повернулася до свого місця і нарешті сіла. Пасемко волосся вибилося з-під стрічки у неї на потилиці, й вона забрала його з-перед обличчя тильною частиною долоні. От якби вона більше не вставала. Він хотів насолодитися її присутністю, але важко насолодитися присутністю людини, що повсякчас метушиться й підводиться.

– Ви дійдете до оранки після обіду, Артуре? – запитала вона. – Бо чим Ієн по-справжньому цікавиться, так це кіньми.