У темряві будинок здавався більшим, ніж удень. Він сам, конюшня й сараї вимальовувалися суцільними брилами ночі на тлі синьо-чорного неба. У кухні світилося, а також у двох спальнях нагорі. Лора була в одній зі спалень, вішала одяг у шафу в кутку кімнати. Було видно, що вона до когось говорила, хоч і не чув її голосу й не бачив нікого іншого. Напевно, до маленької дівчинки. Джулі. Найпевніше, вкладає Джулі спати. Хлопець, Картер, був у другій освітленій спальні – Ієн бачив, як той перетинає кімнату. Маля, напевно, спить деінде.

Артур і старий були внизу, в кухні, Артур сидів за столом, а старий – скрутившись у кріслі біля плити. Артур над чимось працював, але Ієн стояв задалеко, щоб розгледіти, над чим саме. Він міг би підійти ближче, але тоді не зможе зазирати в кімнати нагорі. Хай там як, йому було байдуже, що робить Артур. Він хотів побачити лише Лору. Собаки, що пішли за ріг разом із ним, допитливо почекали поруч нього якийсь час, а тоді побігли геть. Зсередини конюшні до нього долинали важкі, тихі рухи коней.

За якийсь час – він не знав, довгий чи короткий – світло у спальні Джулі вимкнулося. Він відчув раптовий напад тривоги, наче з-під нього висмикнули рятівний човен, але за хвилину Лора з’явилася в кухні, несучи маля. Тепер він міг краще її роздивитися, ніж коли вона була нагорі, бо дивився прямо.

Вона й досі була вбрана у світлу блакитну сукню, як і раніше, і її волосся й досі було зав’язане на потилиці, але не так міцно, наче під кінець дня вона дозволяла йому що завгодно. Вона сказала щось Артурові, й той підвів на неї погляд і кивнув, а тоді повернувся до роботи. Лора підійшла до одного з великих крісел біля вогню, опустилася в нього, тримаючи маля, а тоді спокійно, крадькома розщепила сукню й приклала його до грудей.

Ієн стояв і дивився. Нічого еротичнішого, і водночас болючішого, він ніколи не бачив.

Того дня, коли його мати пішла, він постарався на неї не дивитися. Вона зробила це після сніданку, але він на сніданок не з’явився. Залишився у своїй кімнаті. Була неділя, але ніхто не запропонував піти до церкви. Вона піднялася до нього в кімнату. Він чув її кроки, чув, як вона спинилася біля зачинених дверей. Він уявив, як вона там стоїть і дивиться на двері.

За якусь хвилю вона постукала. Він трохи почекав, а тоді сказав:

– Так? – повним байдужості тоном.

– Можна мені увійти?

– Як хочеш.

Він чув, як відчинилися двері, як вона перетнула кімнату. Він сидів за письмовим столом, розклавши книжки так, наче вчився. Він не озирнувся. Вона спинилася позаду нього. Він почав переписувати параграф із підручника.

– Ієне? – сказала вона.

Він трохи почекав, наче зосереджувався і йому потрібен був час, щоб відволіктися на її слова.

– Що?

– Хіба ти не спустишся попрощатися? – У неї дрижав голос.

– Я зайнятий.

Вона плакала. Він її не бачив, і її сльози були безгучні, але він знав. Йому було байдуже. Він уявив, яким буде завтрашній день, а тоді наступний, а тоді ще один, коли мешканці Струана дізнаватимуться новини.

– Любий, як же я піду, якщо ти не хочеш попрощатися? – сказала вона, докладаючи зусилля, щоб опанувати свій голос.

– Прощавай, – відповів він.