– Ми ставитимемо її на Різдво, тож маємо репетиції щовечора. Вона дуже цікава, й усі жителі міста будуть запрошені. Ми зробимо плакати й надішлемо їх до всіх крамниць, а ще поставимо у вітрини, щоб усі знали.

– Після школи відразу додому. У тебе є робота.

– Але ж тату…

– Після школи – відразу додому.

А тоді, ввечері, коли всі вже поїли й Джейк пішов до себе в кімнату робити свої домашні завдання, а Артур – свої, Артур почув материн голос, який м’яко заступався за Ромео.

– Це добре, що йому подобається в школі, Генрі, і що в нього такі успіхи. Напевно, його вважають талановитим, раз дали грати героя. Мені здається, ми маємо йому це дозволити. Я думаю, це піде йому на користь.

На якусь мить запала тиша. А тоді Артурів батько, голосом чоловіка, який знає, що програє суперечку, але все одно має висловитися, сказав:

– Учителі не мали б цього робити. Вони мали б знати, що не можна примушувати фермерських дітей залишатися після занять.

– Це ж лише до Різдва, Генрі. Мені здається, неправильно буде йому заборонити. Після Різдва він знову зможе виконувати свою частину роботи повністю. А до того часу ви з Артуром впораєтеся самі, правда ж?

Артур уявив батькове велике важке обличчя. Уявив, як він думає, що сказати, що Джейк «знову» зможе виконувати свою частину роботи звучить так, ніби він колись її виконував. Але їхня мати місяць тому злягла з грипом, після якого ще досі повністю не одужала, й Артур знав, що батько хвилювався за неї й волів би тривожити її якомога менше. Та й раніше він ніколи не вмів чинити їй опір.

Артур не ненавидів свого брата, принаймні не дуже часто. Переважно він його просто не розумів. Як так вийшло, що вони росли в одній сім’ї? Чого Джейк прагнув? Бо Артур мав виразне відчуття, що Джейк чогось прагнув, іноді це було видно, якась дратівливість, якась досада – щось незрозуміле світилося в його погляді.

Різдво настало й минуло. Ромео помер за кохання й вразив усіх, за словами матері. Артурові довелося повірити їй на слово. Вони з батьком пропустили виставу – мали б піти, але поїхали до міста скупитися в крамниці господарських товарів і згубили лік часу. Що ще гірше – вантажівка була в них, тож Джейкові та матері довелося поспіхом діставатися до школи дві милі через заметіль, несучи Джейків вигадливий костюм у паперовій торбинці. Вони прибули лише за п’ять хвилин до початку вистави, й місіс Кастл, вчителька англійської й режисерка, уже мало не заламувала собі руки. Коли Отто Лунц привіз їх додому (виявилося, там була вся сім’я Лунців, як і мало не кожна жива душа у Струані), Джейк пішов одразу до своєї кімнати, не сказавши й слова.

– Він так хотів, щоб ви приїхали, – осудливо сказала їм Артурова мама. – Йому ця п’єса була така важлива, він хотів, щоб ви її побачили. Особливо ти, Генрі. Ти – більше за всіх.

– Відколи це якась дурна п’єса стала така важлива? – відповів батько, гостро вжалений почуттям провини й дружининим докором. Артур не пригадував, щоб вона йому колись докоряла. – Ферма – важлива. Робота – важлива. Час йому засвоїти, що має значення, а що ні.

Січень і лютий залишилися позаду, й проживати дні стало легше, ніж раніше, бо погода була така погана, що школа залишалася зачиненою більше, ніж відчиненою. На початку березня почалася сніговиця, що тривала десять днів поспіль, і найелементарнішу фермерську роботу виконувати стало так складно й так нестерпно холодно, що Артур майже, хоч і не зовсім, думав, що сходити в школу було б приємним відпочинком. Снігу намело з північної сторони будинку й сараїв аж до дахів, що принаймні трохи захищало від завивання божевільного вітру. Сарай для свиней повністю замело, не один раз, а знову й знову. Щоранку їм доводилося його відкопувати, так, наче свині стали жертвою лавини. Лавиною це й здавалося – наче цілий Північний полюс потроху зсувався вниз, щоб їх присипати.

Вони стали бранцями у власному домі, а їхніми сторожами – вітер і сніг. Кілька разів на день вони прочищали тунель від будинку до сараїв і конюшні. Та ще один до дровітні, а далі ходити не наважувалися. Артурова мати непокоїлася через Ґерті Лунц, якій у кінці лютого видалили апендикс у неї ж на кухонному столі, але піти на снігоступах перевірити, чи з нею все гаразд, було надто небезпечно. Сніговиця проковтне за секунду. Ходитимеш колами, й навіть не підозрюватимеш про це.

Вони проводили дні, зібравшись навколо кухонної пічки, лагодячи все, що трапиться під руку, всі, крім Джейка, який проводив переважну частину часу у себе в кімнаті, займаючись своїми справами. Там стояв страшенний холод – Артур відтягував укладання спати якомога довше – але все одно Джейк волів бути саме там. Товариство родичів знуджувало його, це було ясно як білий день. Здавалося, навіть мати знуджувала його. Але їхні розмови й справді не назвати цікавими.

– Ти б піднявся на дах. – (Репліка від батька після того, як застогнали балки на даху.) – Візьми лопату. Забагато снігу намело.

– Добре. – (Від Артура.)

Десь на годину – більше нічого.