– Коли? – запитав Джейк.
– Зараз.
– А що, Арт сам не може? Я маю піти в місто.
Батько саме лаштував запряг. Він повільно обернувся й глянув на Джейка. Артура вкололо погане передчуття, а також роздратування. Іноді йому здавалося, що Джейк навмисно намагався спровокувати батька. Вчора він забув нагодувати свиней. Як можна забути нагодувати свиней? Це те, що треба було робити щодня, те, що треба було робити завжди. Як наче він хотів перевірити, як сильно міг розгнівити батька, щоб той на нього напустився. Артур не міг цього збагнути: це було наче розворушити гніздо з гримучими зміями або проткнути вулика: може, точно й не знаєш, що саме далі станеться, але розумієш, що приємно не буде. То нащо це робити? Чому Джейкові просто не змовчати й не зробити, як сказано?
Батько мовчки глянув на Джейка, той знизав плечима й відвернувся. В Артура відлягло від серця. Він підійшов до теличок, узяв їхні мотузки й дав одну Джейкові, вони удвох пішли дорогою між полями.
У борознах і досі лежав сніг, роблячи поля чорно-білими й схожими на величезні відрізи вельвету. Дорога була мокра й слизька, з клаптями льоду, схованими під сльотою, тож телички йшли повільно.
– Я не розумію, чому ми обидва маємо йти, – сказав Джейк, коли з ферми їх уже не було ні видно, ні чути. – Хіба ти не впораєшся з обома?
– Ні, – відповів Артур.
– Чому ні? Ти такий вправний з ними.
– Через міст.
– А що з мостом?
– Вони його не люблять. Бояться. Він хитається. Нам треба буде переводити їх по одній.
– Гаразд, але коли ми перейдемо міст, ти можеш далі повести їх сам? Бо мені треба в місто. Я там з деким зустрічаюся.
– Добре, – знизав плечима Артур.
– Чудово! – сказав Джейк. – Тільки батькові не кажи, гаразд?
Артур знову знизав плечима. Вони брели й брели, Джейк намагався йти швидше, рвався вже піти в місто, тягнув за собою телицю, що впиралася й нещасно хитала головою.
– Давай, давай,
– Повільніше, – мовив до нього Артур. Він почувався так, наче це його підганяв Джейк.
– Вона може йти швидше, якщо захоче.
– Вона не хоче.