– Хтось хоче чаю? – (Їхня мати, радісно.)
– Звісно.
Минає ще година.
Лише раз Джейк наче трохи оживився. Вони щойно поїли – попереду їх чекав цілий вечір бездіяльності – і Джейк раптом сказав:
– Пограймо в карти! Я сходжу принесу свою колоду карт, добре?
– Можна подумати, мені немає чого робити, крім як грати в карти, – сказав їхній батько.
– А що, є? – відповів Джейк, оглядаючи кімнату. Речі, які треба було полагодити, закінчилися вже давно.
– І де ти взявся, такий вдатний марнувати час на чорт знає що, – гостро мовив батько, підозрюючи в його відповіді нахабство.
Джейк підвівся і вийшов з кімнати.
Ближче до кінця тижня один із коней захворів. Вони мали чотирьох важковозних коней – величезних тварин, розумних й охочих до роботи, чиїх попередників двадцять років тому привіз зі Старого Світу один фермер з Нью-Ліскерда, й відтоді їх розводив. Цей кінь був дворічний мерин на ім’я Мойсей. Він був уже в них рік і добре працював. Але того темного, сніжного, морозного ранку, коли Артур з батьком дісталися до конюшні, він безперестанку тинявся по своєму стійлу. Апетиту не мав і наче не міг стояти на одному місці. У Нью-Ліскерді був ветеринар, але з таким же успіхом він міг бути на Місяці. Найближчий телефон – у Струані, але навіть якщо дістатися до нього, всі дороги засипані. Під обід, доки сніговиця й далі завивала навколо конюшні, коневі погіршало. Під вечір він нетямився від болю, бився об стіни стійла, закочував очі, з рота в нього йшла піна.
– Кольки, – мовив Артурів батько.
Артурові хотілося запитати: «Він помре?», – але не зміг примусити себе сказати це вголос. Їм не було як коневі допомогти, й він так шаленів від болю, що вони не могли увійти в стійло й спробувати заспокоїти його руками. Кінь завважки тонну, як вантажний потяг, над яким утрачено контроль. Вони стояли біля його стійла, тупаючи замерзлими ногами – не хотіли кидати його самого, аж доки, десь о восьмій вечора, більше не могли цього витримувати, й Артурів батько сходив у будинок, приніс рушницю й застрелив його.
Коли вони нарешті повернулися в дім, Джейк був на кухні – звернувшись калачиком на кріслі біля пічки, читав книжку. Він глянув на них і підвів брову, побачивши рушницю.
– Ви що, ходили полювати в таку погоду? – запитав він.
Батько завмер. Він стояв посеред кімнати, опустивши голову, втупившись у підлогу. А тоді почепив рушницю на місце й пішов геть.
– Що я
Артур, у якого перед очима й досі стояло те велике непорушне тіло на замерзлій підлозі, не здобувся на слово.
Квітень. Вітер змінився і повіяв з півдня, і, наче якимись чарами, сніг просів, обвалився й розтанув. Повітря пахнуло мокрою землею, все почало рости, пробиваючись крізь ще замерзлий ґрунт.
– Он оті двоє, – сказав Артурів батько, киваючи на дві телички біля паркану. – Я сказав Отто, що пришлю їх сьогодні вранці. Найпростіше буде, якщо ви їх просто відведете.
Артур кивнув. Стояла субота, найкращий день тижня. Неділя могла б бути не гірша, якби після неї не наставав понеділок.