– Сідаймо, – сказала вона.
Вона теж здавалася дивною. Її очі були червоні, й Ієн помітив, що в неї дрижать руки.
Вони сіли. Ієн перевів погляд з матері на батька. Мати почала накладати їжу. Звук, із яким ложка черкнулася об стінку посудини, наче аж відбився від стін.
– Щось негаразд? – запитав Ієн.
– М’яса досить? – сказала мати.
– Мамо, щось негаразд?
Вона поставила його тарілку. Якусь мить не відривала від неї очей, а тоді перевела погляд на його батька.
– Я маю дещо тобі сказати, – мовила вона нарешті. – Ми з батьком маємо дещо тобі сказати.
Згодом Ієн перепросив і вийшов з-за столу, не торкнувшись їжі, – ніхто з них нічого не з’їв – і пішов надвір. Спочатку він просто стояв на ґанку, не знаючи, що робити й куди йти. Опускалася темрява. Над будинками через дорогу туди-сюди ширяли кажани. Один із Бекеттових малих промчав повз на велосипеді, його нахилене тіло розчинилося в сутінках. Ієн ступив із ґанку й пішов. Він не замислювався над напрямком. Йому хотілося йти і не думати. Ішов він швидко, схиливши голову.
Говорила переважно його мати. Вона почала, оголосивши, що йде. Він спочатку не збагнув – іде куди? – а коли нарешті втямив, то не повірив їй. Подумав, що вона, напевно, дуже засмучена чимось, що зробив він або його батько, й каже так, щоб їх покарати. Він глянув на батька, шукаючи помочі, й саме вираз батькового обличчя підтвердив, що вона таки говорила це серйозно.
Сказала, що вони з батьком більше не люблять одне одного, й не любили одне одного вже багато років. На що батько спробував запротестувати, але вона його зупинила. Вчинки говорять гучніше за слова, сказала вона. Колись вона його любила, і може довести це тим, що віддала йому вісімнадцять років свого життя. Вона відмовилася від усього, щоб приїхати з ним у це – вона намагалася підшукати правильні слова – Богом забуте місце. У глушину. Це вона всім пожертвувала.
Після перших кількох речень Ієна на якийсь час оглушило. Мати й далі щось говорила, і він чув звук її голосу, але не розумів її слів. А тоді втрутився батько. Ієнові здалося, що той постарів на двадцять років, відколи вони сіли за стіл. Він аж наче змарнів на лиці.
– Бет, заради Бога, – мовив він. І до Ієна: – Мені шкода. Нам обом дуже шкода. Твоя мама засмучена, їй треба на трохи кудись поїхати, та й усе.
– Твій батько й досі намагається прикидатися, – відповіла його мати тепер, коли він знову її чув.
На цей момент її щоками текли два прозорі струмочки сліз. Ієна так скував шок, що він заледве дихав.
– Бет, прошу тебе, прошу, – сказав батько. Він глянув на Ієна й додав: – Не засмучуйся занадто сильно. Ми дуже сподіваємося, що все якось само собою влаштується.
– Уже все само собою влаштувалося, – відказала мати. Дрож у її голосі розділяла слова на нерівні склади. – Оце так усе само собою влаштувалося.
Ієн не міг дивитися на жодного з батьків, його погляд був зосереджений на густому плетиві ниток скатертини в нього перед очима. Він навіть не знав, що вони були нещасливі. Чи, принаймні, заднім числом він бачив, що його мама нещаслива, але думав, що це для неї нормально, що це її природний стан. Він сприймав як належне те, що вони любили одне одного, так само як і вважав, що вони люблять його. Тепер, раптом, йому спало на думку, що в цьому теж немає певності. Певно, що мама не робила б цього, якби його любила.
Вони щось казали й він знову нічого не чув. Мати підвищила голос мало не до крику. На якусь мить запала тиша, а тоді батько сказав «перепрошую», підвівся й вийшов з кімнати.
Ієнова мати залишилася де була, на її щоках блищали сльози. Вона пильно дивилася на сервірувальну тацю. За якусь хвилю глибоко вдихнула й сказала: