Ще однією темою, якої вони взагалі не зачіпали — мабуть, просто не могли говорити, — була Росія та їхні почуття до своєї країни. Це був непевний ґрунт зради і дворушництва, тож вони опускали цю тему. Ще встигнуть наговоритися. А зараз є вдосталь часу, щоб закінчити МВС, дійти до призначеного місця й зустрітися з Ворогом номер один.

***

Через супутник МАРБЛ повідомив Ленґлі про те, що контакт Домініки з римським НШ стане сигналом їхнього прибуття в місто. Впродовж доби після цього відбудеться зустріч, і за іронічним збігом вона пройде на давно не використовуваній точці КГБ у Вілла Боргезе, яку МАРБЛ запам’ятав п’ятнадцять років тому. Також він передав ще одне коротеньке речення — «Пройшла, тепер наша», — ставлячи Бенфорда до відома, що Домініка, по суті, завербована ним. Вкрай екстраординарна ситуація. Двоє агентів, відображення одне одного, один куратор, всією справою керує божевільний учений-начальник КР, два полювання на кротів — а до всього ще й необхідність вирішити, де повечеряти. Зрештою, вони ж бо в Римі, подумав МАРБЛ.

Дешевий маленький телефон Домініки задзеленчав, коли вони саме підіймалися сходами до північної межі Авреліанового муру, споглядаючи блакитнувато-зелені дерева, черепицю бісквітного кольору й золотаві куполи. Корчной відповів на дзвінок італійською, послухав десять секунд, затим різко закрив телефон.

— Вони на місці. Пройдемося парком?

Вони пройшли під спекотним післяобіднім сонцем Рима крізь Порта Пінчана і ступили до Вілла Боргезе. Корчной був одягнений у світло-сірий костюм і чорну сорочку, розстібнуту на шиї, Домініка — в темно-синю спідницю і блузку в рожево-блакитну смужку. Через спеку вона зібрала волосся. Разом вони справляли враження батька і доньки, заможних римлян, що прямують, либонь, до музею в центрі парку. Корчной бачив, що вона збуджена й нервує, її сині очі мерехтять. А ще він помітив, як вона кидає хуткі погляди, перевіряючи, чи за ними не слідкують, відзначає перехожих.

Атож, Корчной знав цей парк. До римської резидентури його призначили ще молодшим офіцером. Тут він зустрічався з агентами, лишав у підземних тайниках пакунки для них, а за ним приглядала його молода дружина. Ціле життя тому. А нині вони з Домінікою крокують широкими гравійними алеями, на них плямами спадає світло, просіюючись крізь крони платанів. Корчной провів Домініку повз ставки і зупинився біля бездоганного Фонтану дей Каваллі Маріні, оздобленого статуями розбурханих коней з роздвоєними копитами. Вони обійшли іподром «П’яцца ді Сьєнна» і попрямували до В’яле-дель-Лаґо. Корчной не помітив жодного нагляду, жодних ознак спостереження, попри їх серпантиновий маршрут. Дві хвилини до місця. Він радше відчув, ніж побачив, що Домініка чимраз більше нервує, напружується. Корчной взяв її попід руку і розповів анекдот:

— Приходить переляканий чолов’яга до КГБ. «У мене зник балакучий папуга», — каже він. «Це не наша справа, — кажуть йому в КГБ, — ідіть у міліцію». «Даруйте, — каже мужик. — Звісно, я знаю, що мушу звернутись до міліції. До вас я прийшов лише офіційно заявити, що я не згодний зі своїм папугою».

Домініка пирснула і затулила рукою ніс. Корчной дивився на неї і розумів, що чуйка його не підвела. Вона стане йому заміною. Їй усе вдасться. Бенфорд зрозуміє це, провівши з нею десять хвилин.

Вони наближалися до маленького штучного озерця з класичним іонійським храмом Ескулапа на острові посередині. Вона прослідкувала за поглядом Корчного і побачила приземкуватого наїжаченого чоловіка, що сидів на лавці біля озера.

— Бенфорд, — сказав Корчной. — Піду привітаюся.

Він кивнув головою в напрямку озера.

— А ти йди далі навколо озера, — наказав він їй. — До острова веде місток.

Він рушив до лавки. Домініка побачила, як чоловік встав і потис руку Корчному. Вони сіли.

Домініка обійшла довкола озерця, не відчуваючи ніг під собою. Серце стугоніло, в роті пересохло. Що вона скаже йому? Що тужила за ним? Glupyi. «Дурепа. Поводься професійно. Тут же не лише ви двоє. Є ще й інші, а це твій перший день як шпигунки, якою ти будеш до кінця життя. Поводься професійно».

Під вербою на березі вона побачила темну постать, що стояла на невеличкому сталевому місточку, на самому вершечку його граційного вигину. Вона впізнала його обрис, як він стояв, спершись на поручень, цей силует у тіні. Навколо його голови вона побачила гало, темніше, ніж пам’ятала, а втім, це може бути й тінь від дерева. Він рушив до неї, його кроки відлунювали на сталі містка.

На спокійній воді плавав вербовий цвіт. Домініка підійшла до нього, подала руку.

— Zdravstvuy, — сказала вона.

Дівчина стояла нерухомо, чекаючи, доки лусне булька і він, замість того щоб взяти її руку, стисне в обіймах.

— Домініко, — сказав Нейт, — як ти?