Рим — це вохрові дахи і променистий мармур під правічним сонцем. Джмелине дзижчання motorini, що прошмигували крізь трафік, везучи на собі чорнокосих дівчат у крокодилових туфлях на підборах, сповнювало повітря. Генерал Корчной вдихнув його. Це було його старе поле для операцій, і він усе згадав. Замовив обід грубуватою, однак елегантною італійською. Домініка ніколи не чула про spaghetti alla bottarga, тож миска пасти, що вилискувала олією, присипана золотавою bottarga di muggine — ікрою лобані, — викликала у неї захват. Вона поглянула на Корчного, той кивнув, задоволено. «Це зовсім не те, що російська ікра», — подумала вона.

Вони сиділи у «La Taverna dei Fori Imperialі», що складалася з двох крихітних зал зі столиками, накритими скатертинами, пастельними фресками на білих штукатурених стінах і встеленою полірованою чорно-білою плиткою підлогою. Ресторан стояв на півдорозі до Віа Мадонна дей Монті — вузької, стародавньої вулиці у вічному затінку обшарпаних багатоквартирних будинків з пекарнями і теслярськими майстернями на перших поверхах, навколо яких витав запах свіжого хліба і тирси.

Домініка мала день до того, як вийти на НШ, передати своє повідомлення і лишити номер телефону. Корчной уважно стежив за нею перед і після контакту — спокійна й упевнена, — і йому це сподобалось. На вулиці на неї найшло пожвавлення, щоки почервоніли, в широко розплющених очах відбивалося мерехтіння дюжини фонтанів у формі дельфінів.

Корчной односторонньо змінив план операції, щойно вони виїхали з Москви. Він тихенько наполіг, аби вони вийшли на перший контакт з американцями на вулиці, а потому використовували для розмов орендовану ЦРУ квартиру.

— Пробач мені, але я не довіряю твоєму дядькові, та й Зюганову теж, — сказав Корчной Домініці під час післяобідньої прогулянки.

Вони неквапно минули Форум дорогою, вкритою sanpietrini (бруківкою), пройшли вузькою алеєю, дивлячись, чи немає за ними хвоста. Вкинули євро в олов’яну коробку і спустились у Мамертинську в’язницю, уявляючи собі, як святого Петра спускали в темницю крізь отвір, вирізаний у камені на Капітолійському пагорбі. Вигляд в’язниці засмутив росіян, і вони швидко пішли геть, назад до сонця.

Прогулюючись по району, вони засікали час, за який проходять певну дистанцію, аби переконатися, що за ними не стежать зонально. Корчной говорив із нею, подеколи спиняючи, щоб покласти руку на плече. Він розповідав про життя, про те, як працював на ЦРУ з Росії, перебуваючи непоміченим всередині Служби. Вони сіли на лавку біля обеліска, їли ґранітас — кавове морозиво, — кидаючи швидкі погляди на свої годинники, перехожих і припарковані машини, а Корчной тим часом розповідав їй про те, як шпигун повинен розрізняти ризик і безрозсудство, а ще про оцінку — а не беззаперечне прийняття наказів твого керівника з ЦРУ.

— Це твоє життя, твій добробут, — сказав Корчной. — Зрештою, лише тобі вирішувати, що і як робити.

Римське сонце розслабило її, і вона розповіла Корчному більше про Гельсінкі, про свою діяльність, про те, як їй живеться з таємницею, з цим солодким холодом, сказала вона, дивлячись на ріжок замороженого еспресо в руці. Про Нейта вона говорила стримано, бо не знала, які він має почуття до неї, та й своїх до нього також достоту не розуміла. Невже він вбачає в ній насамперед агента, і лише потім — тимчасову коханку? Їй було надто важко, і Корчной бачив це, знав.

Генерал говорив про стриманість, обачність і терпіння — трійцю, завдяки якій він чотирнадцять років протримався як агент ЦРУ. Про те, що вони «працюватимуть разом», не розмовляли, та й не намагалися означити своє подальше партнерство. Обоє знали, що агенти дуже рідко працюють у тандемі. Корчной взагалі не говорив про своє бачення «продовження» чи про роль Домініки як своєї наступниці.