МАРБЛ тепло стиснув Нейтову руку. Він щось замислив, Нейт відчув це.

— Є щось іще?

— Маю прохання, повідомлення, яке хочу передати, — сказав МАРБЛ.

— Атож, — сказав Нейт.

— Я хочу поговорити з Бенфордом, якщо він зможе приїхати до Нью-Йорка через два дні. Маю дещо з ним обговорити.

МАРБЛ заглянув Нейту у вічі.

— Хочете, щоб я передав йому повідомлення?

— Нейте, не хочу ображати тебе, але мені треба поговорити з Бенфордом напряму. Розумієш?

МАРБЛ оглянув Нейтове обличчя, та не побачив нічого, крім прихильності й розуміння.

— Звісно розумію, Дядьку, — сказав Нейт. — Він приїде.

МАРБЛ відчинив двері; Нейт помітив інстинктивну, невловиму тривогу старого, поки той оглядав коридор.

— Spokoinoi nochi, — сказав МАРБЛ.

— Vysypat’sja, — сказав Нейт. — Гарних снів.

***

Бенфорд наполягав на зміні готелю, тож Нейт чекав у Браянт-парку, щоб повідомити МАРБЛу номер кімнати. Базальтово-золоті зубці муру навколо колишньої штаб-квартири «Американської радіаторної компанії» купалися в молочному світлі рамп на тлі вогнів вечірнього міста. Ведмежі обійми біля дверей — минуло вже чотири-п’ять років після останньої зустрічі; вони сіли, батарея загула, з-за шибок, із західного боку сорокових вулиць, долинали сигнали мангеттенських таксі. Напівповна пляшка бренді й дві склянки, наповнені й поповнені. Не те щоб вони були старими друзями, та Бенфорд працював із МАРБЛом уже чотирнадцять років. Раз на рік перечитував його справу, спостерігаючи, як вона поповнюється, мов басейн — водою з садового шланга, обростає звітами про контакти з описами дорогоцінних щорічних закордонних зустрічей, двічі на рік, у Парижі, Джакарті чи Нью-Делі.

Справа МАРБЛа була замусоленою двадцятитомною хронікою життя агента: смерть дружини, туга вдівця, неочікувані подорожі на Захід, поспішна підготовка зустрічей. Його нагородили медалями ЦРУ, трьома, і забрали назад, приберігали на чорний день. Листи подяки від керівників, начальників і директорів та неймовірні відзнаки з похвалами МАРБЛа за «зміцнення демократії у світі». Проблеми, великі й малі, розв’язані за всі ці роки, й відрахування на пенсійний рахунок — пожовклі папірці, що позначали кожний піврічний розділ цієї одіссеї.

У файлі містилася хронологія керівників російського відділу у ЦРУ (якісь були більш видатними, якісь — менш), що присвоювали собі МАРБЛові успіхи. Подібним чином там була задокументована й генеалогія директорів ЦРУ — де­яких колишніх адміралів чи генералів, що безтурботно носили свої уніформи і стрічки поміж шпиків у споруді, побудованій Алленом Даллесом, і які подеколи приносили в Білий дім визначні МАРБЛові дані, презентуючи їх як власні досягнення. А ще у файлі перелічувалися імена молодих чоловіків та жінок, МАРБЛових керівників, офіцерів резидентури, із засніжених вулиць, обсиджених мухами лоббі й лунких сходових маршів; усі вони відійшли, хтось у кращі місця, а хтось — ні.

Традиційно, впродовж усього цього часу, Бенфорд перечитував ту справу щорічно, вишукуючи в ній ознаки якихось тріщин у методології, дослухаючись, щоб почути шарудіння шашелі в деревині. Бенфорд цинічно вишукував ознаки звертання, послаблення, спаду виробництва, знімків з розмитим чи зміщеним фокусом, випадкової втрати доступу. Та не знаходив жодних приводів для занепокоєння. МАРБЛ був найкращим російським контактом ЦРУ, і не лише тому, що протримався аж так довго, а й тому, що продовжував працювати тільки краще.

— Натаніель передав тобі те, що я йому розповів? — спитав МАРБЛ.

— Так, — сказав Бенфорд. — Нам додасться роботи.