— Якщо її спіткало лихо, ми зрештою про це дізнаємось, — сказав Форсайт. — У цьому нема твоєї відповідальності; ти все правильно зробив. ДІВА була агентом, ми захищаємо агентів, ми діємо на власний страх і ризик, ми керуємо ними, керуємо, попри мізерні шанси. І, буває, втрачаємо їх, попри всю нашу методику й обачність. Ти мене зрозумів?
Нейт кивнув.
— Коротше кажучи, Нейте, — вже пізніше сказав Ґейбл у своєму кабінеті, — заткайся нахрін. У нас купа справ. Повертайся до роботи, заради Бога. Годі вже тинятися без діла. Наче в якомусь романі Джейн Остін.
***
У штаб-квартирі для Нейта був сенс у тому, щоб перевестись до ВОРЦЄ — Відділу операцій в Росії та Центральній Євразії, «ВОРи», як їх звали на російський манір, — слоняче кладовище для офіцерів, що повернулися з Москви і яких досі тіпає через постійне спостереження. Також там працювали агенти, які свого часу цілились, та не влучили в росіянина в Малайзії, Преторії чи Каракасі, а ще зелені салаги, які готувалися до Москви, всі такі набундючені й серйозні — вони ще не куштували очкостискувального страху через залежність агентового життя від уміння користуватися дзеркальцем.
Шеф ВОРЦЄ сидів у своєму кабінеті в Ленґлі із запечатаним подвійним вікном, що виходило на склепінчастий дах кафетерію між старою й новою будівлями штаб-квартири. Йому було за п’ятдесят, це був тендітний чоловік з пігментними плямами на щоках і ріденьким сивим волоссям, зачесаним через його майже повністю лису голову. Жорсткі сиві вуса й окуляри в масивній оправі надавали йому вигляду професора; підставка з люльками на його столі посилювала це враження, хоча шеф був ким завгодно, тільки не педантичним академіком.
Він був старою шльондрою з дюжиною закордонних завдань за плечима. Закріпився на посаді, працюючи з Кубою, а в середині кар’єри перейшов до роботи з Росією, коли виявилось, що вся когорта кубинських агентів ЦРУ — півсотні з тих, яких завербували, наставляли і які три десятиліття проводили розвідку, — за винятком двох, були подвійними агентами, цілком підконтрольними Генеральному управлінню Розвідки в Гавані. Це відкриття назавжди деморалізувало ту дюжину ветеранів, що присвятили все своє професійне життя операціям на Кубі, а для УР це стало кращим способом знищити кубинський відділ ЦРУ, ніж якби вони підірвали його.
Наразі шеф ВОРЦЄ опікувався російськими справами по всьому світу. Керував нинішніми агентами — двома десятками найкращих, надійних виконавців. МАРБЛ і досі був незамінним у когорті ВОР, та на прикметі були й інші кандидати, що гарно розвивалися.
Кожного ранку він перечитував «щоденний звіт» — колись це була тридюймова пачка друкованих телеграм, а нині — каскад каблограм, що мерехтіли в нього на екрані, — від молодих офіцерів з резидентур по всьому світу про їхні «напрацювання». Глобальна палітра подій від самого Ріо до Сінгапура чи Стамбула, описання контактів, зав’язаної дружби, п’яних вечорів, проведених, повзаючи навкарачки, з російськими другими секретарями аташе або, що ще потішніше, з підозрюваними офіцерами розвідки з СВР чи ГРУ.
Остання каблограма навіяла на нього спогад. Молода й товариська дружина офіцера розвідки ЦРУ, призначеного до однієї курної африканської столиці, поділилася бабусиним рецептом дерунів з сиром із новою нареченою доволі таки видного майора ГРУ. Жінки заприязнилися, коли молода росіянка розридалася над тарілкою золотистих дерунів. Вона тужила за батьківщиною і згадала власну бабусю. «Добряче нагодуй її дерунами, і вона сама перекинеться», — подумав шеф ВОРЦЄ.
На такому тлі раз, двічі, а то й п’ять разів на рік десь у світі когось вербували. Людина у скрутному становищі казала «
Як завжди, існували й проблеми. Об’єкти вербування втрачали впевненість із першими ж променями похмільного світанку. Інші не могли — нізащо в світі — набратися духу кинути виклик своїй системі. Дехто зникав із поля зору, просто повідомивши своє начальство про пропозицію американців, і, найближчим же рейсом Аерофлоту, їх забирали назад до Москви, де до них було не дістатися.
Існував ще й темний бік Гри, нагадування, що противник не завжди перебуває в захисному режимі. Нагла каблограма, одна на рік, а бувало, що й цілий потік їх, повідомляла, що десь у світі молодий агент ЦРУ ставав чи ставала об’єктом спроби вербування росіянами, зазвичай, бо Центр через щось упирався або ж намагався експлуатувати їх вразливість. Останній шквал припав на рік, коли Конгрес заморозив зарплати ЦРУ і росіяни кинулися розпитувати: «Кому тут треба гроші?» чи «Хто тут у нас розчарований?»
На додачу до цього світу припливів та відпливів, шеф ВОРЦЄ мав ще й іншу, нагальну проблему. Він розмірковував, як би це відчинити ворота зоопарку й вигнати Нейта Неша під три чорти в поля. Відповідь трапилася в засекреченому повідомленні, що надійшло минулого вечора.
Нейт подобався шефу, який прекрасно знав його послужний список. Він побачив у ньому внутрішній вогонь, здогадався про емоційну складову, з першого погляду впізнав особисті сумніви замисленого куратора операцій, сумніви, що забарвлювали собою успіхи й сприяли осмисленню невдач. Він знав про випадок з ДІВОЮ і чим той сповнював Нейтові дні й ночі. Шеф підвівся й підійшов до дверей кабінету, сперся на одвірок. Марті Ґейбл гукнув би Неша. Шеф же ВОРЦЄ повівся інакше. Дочекався, поки Неш спіймав його погляд, і кивнув головою зайти до себе.
— Озвався МАРБЛ, — сказав шеф, вставляючи в рот захололу люльку. — Їде до Нью-Йорка, на Генасамблею ООН на кілька тижнів.
Нейт виструнчився в кріслі, як насторожений мисливський пес.
— Ми вже давненько його не бачили; треба буде багато чого розвідати. Ти можеш почати підготовку зараз? — Шефа потішив вираз Нейтового обличчя. — Але спершу піди познайомся з Саймоном Бенфордом з КР. Він попросить тебе уважно вивчити інструкції, вже не кажучи про обстановку з безпекою МАРБЛа.
Нейт кивнув і встав, щоб піти.
— Стривай, — сказав шеф. — Коли побачиш Бенфорда… не кажи й не роби ніяких дурниць, о’кей? Постарайся. Я розмовляв з ним про цю майбутню зустріч з МАРБЛом. Зацитую тобі його слова. «Скажи куратору, хай