Сказавши останнє слово, вона припинила грати й поклала скрипку на стіл, встала, поцілувала доньку в чоло і вийшла з кухні. Музика й досі бриніла в повітрі, скрипка була тепла в тому місці, яким мати прикладала її до підборіддя.

Наступного дня була ціла черга кабінетів, з одним чоловіком, двома, трьома, а то й з жінкою в костюмі й зібраним у пучок волоссям, тьмяно-чорним і лиховісним, яка обійшла стіл і сіла біля неї, чи з полковником Дигтярем з жовтим прогнутим черепом, який просив її описати візерунок на килимі в номері готелю «Kӓmp», двері подеколи зачинялися за нею м’яко, подеколи ними гахкали так, що аж трусився одвірок, — «Ми тобі не віримо». А далі — щось неймовірне, страхітливе, неможливе, незворотне.

Хитка поїздка в мікроавтобусі без вікон, луна в підземному гаражі, й вони опинилися у в’язниці, скоріше за все, в Лефортові, не в Бутирці, бо справа політична. Її проштовхали тьмяно освітленим коридором до смердючої приймальні. Чоловік і жінка дивилися, як вона виступила зі спідниці, струсила туфлі й розстебнула бюстгальтер. Вони очікували, що вона потупить голову, відвернеться від їхніх поглядів, прикриє соски і лобок, та вона була натренованим горобцем, пройшла курс в АВР. Хай ідуть до біса. Гола-голісінька, вона стала рівно й дивилася на них, доки вони не кинули їй заляпану бавовняну тюремну робу. Роба шурхотіла об матрац у темній камері без вікон, з двома нарами, і вона подумала про матір, яка чекає на неї з вечерею, і стиха покликала батька, а тоді, на власний подив, Нейта.

Аби зламати її дух, Домініку водили коридорами, але так і не дозволили побачити жодного іншого ув’язненого. Охоронці клацали сталевими ключами, і коли двоє ключів одночасно клацали срібним «клац-клац, клац-клац», її заштовхували до дерев’яної шафи, які були в кінці кожного коридору, міцно замкнені, чорні, сповнені важким духом колишніх ув’язнених, і тільки тоді проводили когось іншого. Небо вона бачила лише чорним або блідо-жовтим, ніч змінювала день, та лампи в її камері повсякчас гули, а знадвору регулярно доносились сигнали машин.

За нею скрізь слідував її батько, а усміхнений Нейт чекав на неї в різних кімнатах, якісь були натоплені, якісь — холодні, якісь темні, якісь яскраво освітлені. Вона змахувала волосся з очей, коли її обливали водою і вмикали вентилятори. Нейт сидів біля неї, тримаючи за руку, прив’язану до підлокітника крісла, поки вона тремтіла. Вони не розмовляли з нею, та їй було достатньо знати, що вони поруч, відчувати їхню присутність.

Слідчі кричали або ж сміялися, наблизившись до її обличчя, і питали про її закордонні контакти — француза Делона та американця Неша. Вона працює з американцями? В наші дні це не проблема, така собі політична розрядка тощо. Казали, що хочуть дізнатися її погляд на всю цю історію, потім били її й казали, що Марта Єленова мертва, що це Домініка вбила її й вони відправлять своїх людей зробити те саме з її матір’ю. Її били по обличчю й воно було все в синцях і боліло, але ж усі маленькі горобчики люблять це, еге ж?

Вони чергували вдень і вночі, продовжували кричати на допитах, а подеколи прив’язували її до столу з іржостійкої сталі. І байдуже, чи лежала вона рівно, чи голова звисала з краю столу, Домініка опиралася всіма своїми силами, всією своєю волею. Ненависті не було, інакше вона б зламалася. Натомість у ній зростала зневага, вона так просто цим тварюкам не здасться, не дозволить їм нав’язувати свою волю.

Здавалося, вони не настільки розумні, аби знайти всі нервові вузли — в основі куприка, над ліктем чи на підошвах ніг, — одначе світло, набридливі пальці ніколи не хибили, і крики болю зринали з глибин її тіла, вона чула в горлі власне нерівне дихання.

Біль у нервових закінченнях відрізнявся від болю в сухожиллях, який, натомість, відрізнявся від болю, спричиненого дротом, затягнутим довкола її голови, через відкритий рот. Домініка розуміла, що очікування болю, очікування того, що буде далі, було куди гіршим за ті агонії, які спричиняли їхні дії. Грудка провідникового ланоліну, розмазана між її сідниць, лякала її більше за перший поштовх заокругленого алюмінієвого кілка, який вони запихали в неї, лякала більше за відчуття електричного струму, скаженого, пульсуючого болю, з яким нічого не вдієш, який аж вигинає спину й від якого вона обм’якала, коли подачу струму припиняли.

Одна з жінок-тюремниць практикувала ще й особистий інтерес під час проведення офіційної процедури. Її сильні руки й товсті зап’ястя були поцятковані вітиліго, їм бракувало пігменту. Прив’язана до сталевого стільця, обтягнутого брезентом, Домініка дивилася, як ті рожеві руки нескінченно бігають її тілом, натискаючи, здавлюючи, щипаючи. Очі тієї матрони — вони були овальні, як у кота, — спостерігали за обличчям Домініки. Одна рука ковзнула вниз по животу Домініки, й губи матрони несвідомо розтулилися від збудження.

Матрона нахилилася ближче — її обличчя було за кілька дюймів від Домініки, очі запитували, шукали відрази, жаху, паніки. Домініка спокійно заглянула в ті гострі очі, затим розвела стегна.

— Давай, garpiya, — прошепотіла їй в обличчя Домініка. — Ну ж бо, не соромся, промочи рукав.

Матрона випрямилась і ляснула Домініку по обличчю. «Вибач, що зламала тобі твою маленьку вологу гру», — подумала Домініка.

Ключі брязкали, її замикали, штовхаючи об стінки шаф у кінцях коридорів, у камерах не вимикали світла, доки їй не починало різати очі, хрипкий мегафон звучав подібно до Шумана чи Шуберта, вона точно не знала. До її камери закинули бліде дівча з синцями на ногах і раною в кутику рота, шпурнули обличчям на підлогу, і їй захотілося проговорити з нею всю ніч, а залякана співкамерниця, ридаючи, казала їй, як вона ненавидить їх, вона ж бо не зробила нічого поганого. Маленькій жовтокрилій kanarejka — канарці — хотілося друга. Дівча лизнуло ранку на губі й поглянуло на Домініку на нарах, виставило руку і сказало, що їй самотньо. Домініка відвернула обличчя до стіни й проігнорувала її скрипучий голос.

Вони не знали нічого. Чекали чогось попереду, що щось станеться, та вона міцно трималася за свої секрети. Вони повернулися до американців, хотіли знати про її завдання зблизитися з Нешем. Ти з ним трахалась? Огорнула його khuy своїм маленьким горобиним дзьобиком? Щодня було дві години, без прив’язувань, без криків чи ляпасів по обличчю, від яких її голову кидало то ліворуч, то праворуч і розмивало зір. Безіменний полковник — в офіційній уніформі з синіми погонами, що пасували до його ореолу, чутливий, як і Форсайт, художник — сідав перед нею за стіл. З ним треба обачніше, не втрачати пильності.

Він розмовляв тихо, спокійно, на початку кожної зустрічі питаючи, чому вона зрадила свою країну. Вона відповідала, що нічого такого не робила, а він продовжував, мовби не чуючи її, м’яко питаючи про причини, через які вона вирішила зробити це, коли саме вона вирішила піти на цей крок.

Полковник був такий спокійний, такий упевнений у собі. Його питання походили з теорії — її провини, — та вже починали ставати реальністю. Поговорімо про розчарування в житті, казав він, про ті розчарування, які спонукали тебе зробити це. Логіка, фантазія і плутанина почали підкорювати її виснажений розум. Хочеш почитати стенограму суду над Синявським? Вона не знала, хто це такий, — дисидент, якого засудили 1966 року. Почитай, як заперечення еволюціонує у прийняття, як воно звільняє, сказав полковник. Його голос був м’який, мелодійний, блакитне світіння, здавалося, огортало її. «Зберігай свідомість».

Старезна, ядуча, безпристрасна стенограма загіпнотизувала її; здавалося, вона фізично перебувала на тому показовому суді. Відчувала, що здається. Знесилене відкидання особистих звинувачень наближали її до того, аби погодитись із всеосяжним прийняттям провини. Все просто, дуже просто, казав він, всього лиш треба визначитися з тим, як вона зрадила, коли і наскільки сильно.

Він майже зламав її, цей чемний полковник у випрасуваній формі, однак вона пручалася й не давала затягнути себе в ту чорну діру. Її ж бо звуть Домініка Єгорова. Вона була балериною, офіцером СВР, горобчиком, натренованим маніпулювати свідомістю інших. Вона кохала, і її кохали у відповідь. Заплющила очі й високо знеслася над Москвою, летячи уздовж річки, високо понад полями й лісами, змахнула крилом над Бутово, над вузькою могилою, в якій лежала Марта Єленова, засипана замерзлою землею.

Марта надала їй сили, й вона вирвала свій розум із провалля, пошукала в собі, віднайшла все, що вони дали їй для спротиву їм самим, включно з галюцинаціями, яким Домініка зраділа. Вона лежала у своїй камері, але це було ліжко в Гельсінкі, а болюче світло, що лилося їй у вічі, було місяцем Фінляндії, вона лежала рівно, відчуваючи на собі його вагу. Лихоманка й озноб були його ласками. З її запаленого ока текли сльози кохання, які він збирав своїми поцілунками. Вона перевернулася на матраці, поклавши кулаки під живіт, щоб спинити біль.